Протягом минулого тижня Україна пошановувала 69-ту річницю створення Української Повстанської Армії. Проходили святочні заходи, марші тощо. Щоправда, іноді в них брало участь надто мало наших співгромадян: у вирі буденності їм, схоже на те, не до річниці УПА чи інших знакових дат. А дарма. Бо забуваючи, якого роду-племені, чим стоїмо-дихаємо, зраджуємо себе, покоління пращурів, власну історію та майбутнє наших нащадків. Опустивши голову перед викликами сьогодення, даємо змогу себе поневолити, нав’язати чужу думку, зробити німими рабами…
13 жовтня в районному народному домі фактично при напівпорожній залі пройшли урочистості з нагоди 69-ї річниці створення УПА. Кілька чиновників з райдержадміністрації та райради, кілька учасників бойових дій та ще зо два-три десятка глядачів – ось негустий перелік присутніх. Втім, кожен урок е повчальний, кожна подія – закономірна. Як мислимо – так і живемо: в духовній глухоті, сам-на-сам у «чужій» Україні. Зрештою, можна було б зіслатися, що, мовляв, захід відбувався у четвер, тому й людей було небагато. Але навряд чи їх було б більше у вихідні: кожен знайшов би причину зайнятись чимось «важливішим» замість ходіння на «якісь там святкування». Тож гімн «Ще не вмерла Україна», який святочно лунав у напівпорожній залі, мимоволі викликав сльози зневіри: а чи не вмерла та Україна в наших серцях?
Підходжу до поважного віку мужчини. Сивина давно вкрила його скроні. В очах читається мужність і мудрість. Це – станичний братства ОУН-УПА Дрогобиччини Степан Яворський.
– Чи за таку Україну, яку зараз маємо, ви боролись? – питаю в нього.
– Ні, не за таку… – сумно відказує він.
– А за яку? – не вгаваю.
– Ми боролись за християнсько-українську країну. Та поки що вона радше бандитсько-злодійська. В одній добре знаній пісні є такі слова: «Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів». Тож ті люди, які страшні муки пережили, борючись за вільну не окуповану незалежну Україну, до сьогодні своєю державою не визнані. Натомість, ті, що нас гнобили – в повазі, в достатку… Це не лише несправедливість. Це – злочин. Кажуть, що змінити це неможливо. Можливо! Проте бажання нема. Бо ж захотіли засудити Тимошенко – знайшли статтю і засудили. Як і тих хлопців із Запоріжжя, які відбили голову Сталіну, чи ж активістів із «Тризубу». І якщо про Тимошенко говорить вся країна та півсвіту, то за цих хлопців – мовчать. І за ними душа болить. Я скажу так – оце справжні українці, патріоти нації і народу. Саме такі, як вони( якщо, не доведи Господи, доведеться життя за свою країну віддати) – віддадуть за самостійну правдиву державу все.
– Чи маємо реальний шанс стати вільними?
– Думаю, він ще є. Бо ж є два шляхи боротьби за кращу долю: через вибори або ж через збройний супротив. Коли не можна було досягнути мети через вибори – хлопці брали в руки зброю, оголосивши війну таким найбільш потужним військовим машинам як фашистська Німеччина та більшовицька Росія. Вони знали, що шанс на перемогу – примарний, але не відступились. Ми ж віками не мали своєї вільної країни, і віками за неї боролись, страждали, віддавали життя. Нас називали колаборантами, холуями Австрії, Польщі, Німеччини, Роси. Натомість ми повторювали: ми – нація, у нас є своя, Богом дана держава – Україна, тому боролися за неї. Так, провід пропонував Шухевичу переїхати разом з родиною на захід, на що той відповів, що хлопців у вирі боротьби самих не залишить, і як доведеться – то й загине разом з ними. Його підтримала й родина, мовляв, якщо він залишається тут, то й вони нікуди не тікатимуть – будуть разом до кінця…
Грядуть чергові вибори. Ми ще маємо шанс беззбройне зробити Україну українською. Але треба щиро об’єднатись однією правдивою ідеєю. Це не гучні слова – це вимога часу. Бо ж зараз розвелась небачена кількість партій, кожна з яких окремо дорівнює нулю. І не об’єднуються вони, боячись втратити своїх спонсорів, інвесторів, свій капітал. Торгують національною ідеєю… Мусимо готуватись до виборів, мусимо говорити: якщо партії, які декларують себе опозиційними та мають велику підтримку в народу Яценюка і Тягнибока, не об’єднаються, то гріш їм ціна. Значить, дбають вони не про народ, а про свій зиск і капітал. А загроза постає страшна! Чого, до прикладу, добилися ті підприємці, що в Києві пікетували? Деякі з них дотепер сидять за якусь-там пошкоджену плитку…
У одній пісні співається «Боже, нам єдності дай!». Сьогодні маємо казати: «Боже, нам розуму дай!», аби ми, вже стільки років маючи свою державу, перестали, бути рабами…
– З висоти вашого досвіду, який даєте прогноз подальшого руху України?
– Якщо не буде об’єднання у верхах – мусить активізуватись громада та на смітник історії викинути усі парти. Закон дозволяє доступ до Ради лише партіям? Під назвою однієї з них піти на вибори громаді, взяти владу в свої руки і почати з чистого листа. Бандера казав: Україна має бути єдиною і нероздільною. Тож мислімо!
Марія Кульчицька, газета “Вільне слово”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень