/Геотуристична експедиція-розвідка «Головні «сольові зони» (солені басейни Європи)/
Цікаві факти про Дрогобиччину, що ми привезли з експедиції мандрівки
Бориславсько-Дрогобицький економічний промисловий вузол аграрного типу, де присутні спеціалізовані медичні центри Трускавець та Східниця, міста Стебник, Дрогобич, Борислав, смт. Меденичі, Підбуж та 74 села.
Стежка до Небесного поля
Ранковий туман застеляє пагорби, насуваючись з гір на поля. Десь за Трускавцем навігатор починає шалено крутитися, шукаючи напрямок. Наш водій каже: «Їдемо, як дорога ляже». За відсутності вказівників в тумані тримаємось правої сторони дороги. Навігатор повів нас старою дорогою, біля мосту вказав напрям вправо та на розі біля крамниці «Христина» з туману посеред дороги виринають силуети коней…
В думках витають назви: Дінарські Альпи, республіка Далмація, Стон…
Місцевий фірман, який гнав коней, розповів, що ми знаходимось Коло Млину при дорозі на Панську гору. А Саліна – то за мостом направо. «Вам напевно туди!». Розвернувши машину, ми рушили далі.
Перед величною промисловою будівлею ми зупинились.
Перший польський краєзнавчий путівник Товариства приятелів наук був нашою подорожньою картою. З нього дізнаємося, що Стебник зображений на Першій геологічній карті Карпат (1806 рік вид.), складеній Станіславом Сташицем.
Станіслав Вивжинець Сташиць (1755-1826р). – громадський і освітній діяч, філософ, публіцист, геолог, географ, економіст, засновник Варшавського товариства друзів наук та гірничо-металургійної академії в Кракові.
Згідно схеми, відповідно до описів, перші гірничі виробки були пройдені протягом 1838-1843 років та виявлені соляні породи.
1848 рік – неподалік солеварні розпочалась проходка двох шахтних стовбурів «Кюбек» та «Ляриш».
У 1852 році роботи завершено. Копра Кюбек та вентиляційний ствол Ляриш на схемі позначені квадратами.
На мапі знаходимо, де був головний корпус.
Саліна (опис)
Два крила будівлі, що містили парову машину (12 кінських сил). Три чотиридільні сушильні системи. Три котельні з котлами для нагрівання та розсолопідйомна вежа 12 метрів висоти, в якій були розміщені вертикальні штанги помпи 6 кін. сил. та годинник на вежі.
Ліворуч на полі територія, де тримали дрова, складські приміщення, де зберігали сіль. Навпроти біля копри третій солеварний мурований цех, що носив назву Thienfeld (нім. Небесне поле). . Солена ропа подавалась з луговень до солеварень спеціальною мережею дерев’яних каналів за допомогою помп. Ще знаходимо приміщення керівника фабрики, конюшні, побутові приміщення охорони. Загальна площа території 12,5 га.
Фабрику обслуговували 4 урядника, 2 гірничі майстри, механік, технік, 70 постійних робітників, 31 найманих, 8 охоронців та 2 озброєних гайдуки.
Періоди розквіту змінювали невдачі. Стебницька сіль містила великий вміст гіпсу та глини. Тому були вирубані луговні (підземні вирубки), що заповнювали водою.
На період 1894 року солеварня виробляла 90 тис. тонн солі в рік та займала 4 місце по потужностям виробництва після Велічки, Бохні, Ляско.
В Дрогобичі виробляли солі вдвічі менше – 47 тис тонн.
Вулиці міста
Головна вулиця Стебника – Дрогобицька. Це Стебницький Бродвей з 5 Авеню.
За кращих часів тут проводили паради, а ще раніше вулиця носила назву Грюнвальдська.
Район за Скрентом називали колись Старогебрейським.
За хаотичною забудовою – нечіткість планувальної структури, вузькими провулками та вуличками, що вели в нікуди. Тут мешкали колись гебреї (шмулі). Вони вели свій нехитрий гендель: торгували горілкою, скуповували молочні продукти. Майже в кожній хаті був шинок. Це був єдиний район Стебника, де можна було зняти кімнату на ніч чи взяти цілий будинок в оренду за потреби.
Велика кількість крамниць з різним крамом, майстерні шевців, кравців, годинникових майстрів, перукарня, приміщення пошти та телеграфу, кузня та пекарня, де можна було придбати муку та хліб. Ще була невелика синагога і гебрейська школа.
Бней мікра – люди Писання
Були серед гебреїв і такі, що добровільно прийняли християнство. Відомі випадки, коли гебреї зрікатися юдаїзму для отримання права придбання землі поза межами смуги осілості. Перехід до християнства знімав з них освітні та ряд інших обмежень. Їх називали вихрести з юдеїв (вихрещені жиди).
На пагорбі біля річки Солониці привертає увагу двоповерховий будинок з аркою та різьбленими ініціалами та датою «1926 рік». Будинок найбагатшої людини Стебника Ісака Леона Лелемеля.
Бней мікра (з давньогебрейської буквально «читаючий» (люди Писань).
На першому поверсі будинку була крамниця, де продавали добре взуття з Тракаю, Галича, дороге сукно з Вільнюса. А в аптеці купували пігулки від кашлю та кам’яну олію Petroles виробництва Fabryki Olejów Polmin.
Караїми добре приживались в промислових поселеннях, займаючись ремеслами та торгівлею, сприяючи їх промисловому піднесенню. Підтримуючи родинні зв’язки з караїмськими спільнотами, вони зберегли свою мову, звичаї та обряди. Цю версію ще необхідно підтвердити місцевим краєзнавцям. Але те, що вони були в Стебнику – факт.
У поганих людей бджоли не живуть
Дізнавшись, де можна поїсти, ми вирушили на Петрову Пасіку.
На пагорбі за містом знайшли справжній медовий рай.
Музей вуликів (пів тисячі вуликів та дуплянок). Озера з карпом (коропом) та білим амуром. Невеликий зоопарк з павичами, качками, фазанами та косулею Софією.
Гостинна медова хата: дегустація продуктів медівництва – медовухи та меду.
Тут за гарною трапезою ми смакували смажену рибу.
Пополудні небо затягнуло грозовими хмарами, вдарила блискавка та грім…
Та раптом на селі ми почули церковні дзвони. Вони били ритмічно, хмари розійшлися та виглянуло сонце. Господині, що пекли млинці на десерт, перехрестились. І розповіли нам про стебницьких хмарників, що вміють розганяти хмари.
«Характерників у Стебнику не було. Це окремий напрямок знань та вмінь, пов`язаних з взаємодією з водою та вітром, рослинами та звірами. В наших краях водились: хмарники, відуни, відьми, чаклуни, які працювали з замовляннями, взаємодіяли з землею, сіллю, зіллям, громовицею та дощем. Тому і блуд та морок в Стебнику чіпляється у дощову погоду».
Легенди Стебника
Млин – найулюбленіше місце перебування чортів. Тут вони мутять воду, носять її в решеті. Крутять колесо та жорна, вночі без мельника мелють собі тютюн. Своїм співом, гудінням, свистінням лякають усіх навкруги.
Млин – то чортів вівтар (Триюді, Явиднику), якому крім винайдення млина належить також майстрування воза. А старозавітному Богові чи Христу – його налагодження.
На пасіці ми почули розповідь про те, як Господь створив коня з чорта.
«…Помолився Адам Богові та й почав сіяти. Засіяв Адам та запрягся сам у борону та й волочить. І так йому тяжко ту борону тягнути…
А чорт ззаду сидить на бороні й сміється. І поглянув Господь та каже до свого янгола: «Піди та зроби з чорта коня для Адама». Янгол і пішов та як накинув на чорта борону, то так із нього і сталася коняка. Тоді янгол і каже до Адама: «Розпрягайся, чоловіче, та запрягай коня». От з тієї коняки і почалися наші коні…».
Солодкий мід стікав на млинці, гості облизували пальці, уважно слухаючи.
Добігав до завершення другий день нашої туристичної екпедиції-мандрівки.
Тут ми дізналися про те, що в Стебнику поряд з українцями ще живуть чехи, поляки, словаки, росіяни та французи – великі будівничі, що принесли славу містові гірників. Вони не боялися розвивати край, з якого походять і залишили добрий спадок після себе, яким ми користуємося сьогодні.
Віктор Пиців
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень