Мною написано і підготовлено до видання нову збірку ліричних віршів, якій дав просту армійську назву «Стою на варті». Щоб зберегти незалежність нашої молодої держави від різних покидьків, яничарів, а сьогодні ще й від російських окупантів, треба захистити душу лагідного українського народу – його мову. Без мови нема держави!
Окупанти-агресори воюють не тільки зброєю, але й словом. Вони постійно брешуть, як це завжди робили псевдо брати з ненажерливої кривавої Москви.
Скажімо, якщо у Франції чоловік говорить французькою мовою, то його називають французом, якщо в Росії говорить російською – росіянином. І тільки невігласи, безбатченки, приховані фашисти Росії українця, котрий говорить рідною мовою матері, називають українським буржуазним націоналістом, бандерівцем.
Є Україна! Є українці! Досить чіпляти ярлики. Ми ж, правофлангові письменники, що не втратили совісті й честі, заповіти Тараса Шевченка, Івана Франка, маємо щодня стояти на варті рідного слова, мови. А ще – це гідно, з великою любов`ю оспівувати подвиги патріотів у жорстоких боях за нашу Україну.
Я часто виступав у школах, гімназіях Трускавця і в сел. Новий Кропивник Дрогобицького району. Вірю в перемогу рідного народу! Де правда – перемога там завжди. З цієї нової збірки пропоную добірку віршів для читачів Інтернет-видання «Трускавецький вісник».
Зорею став
Світлій пам`яті полеглих в бою за м. Щастя на Сході з окупантами фашистської Росії
Як грім гримлять, гудуть гармати,
Бої на Сході йдуть щодня,
Вже з міст втікають окупанти,
Вогонь розплати здоганя.
Підбиті танки задиміли,
Горять кати – чужинці злі,
Що знахабнілі захотіли
Багатства нашого й землі.
В боях з агресором упертим
Гартується наш батальйон,
Хтось може у бою померти,
Але не здатися в полон!
Смертельно ранений, як лебідь,
Що рил своїх все не згорта, –
Це я своєю кров`ю в небі
Пишу останнього листа:
– Не плачте, мамо, Ви за мною,
Не плач ти, дівчино моя,
Що не вернувся з поля бою
У рідний край додому я.
Всю ніч одна зоря багряна
Горить, так трепетно сія, –
То, мамо, дівчино кохана,
Зорею став у небі я.
За порятунок
Присвячується випускникові Новокропивницької школи, воїнові АТО Івану Кваснікевичу
Після бою росою блиска
Трава задимлена іще,
Біля поста стоїть берізка, –
Вона поранена в плече.
Перев`язав боєць їй рану,
Вже кров її – сік не тече.
За порятунок, як кохану,
Обняв так ніжно за плече.
В кінці алеї
Бій одлунав – і в передмісті
Знов небо тихе, голубе.
Іду алеєю у місті,
В уяві бачу, мов тебе.
Так це берізку на алеї,
Що в далині стоїть струнка,
Біліють біло груди в неї,
На диво талія тонка.
Усе листочками шепоче…
Блакить, проміння сонця п`є…
Щось ніжне в ній – таке дівоче,
Як у твоїй поставі є.
Тому все йшов – дививсь на неї,
Очей не міг я відвести, –
Здалося, що в кінці алеї
Стояла це, кохана, ти.
Іду
Моя любов – у кожнім слові,
Закоханий у білий світ оцей,
Іду дорогою любові
З любов`ю, з добротою до людей.
Сучаснику
Від бухти спокою відчаль,
Пірнай у течію тривоги,
Бо де кінчається асфальт, –
Ще не кінчаються дороги.
Вони, як і земля – святі.
До них щодня спішать стежини.
Допоки є стежини ті, –
Є пісня й мова України!
Іди супроти бурі, вітру…
Шевченка гнів, любов візьми!
Не просто дихаєм повітрям, –
Майбутнім дихаємо ми!
Тоді не на словах країну,
На Сході ми у боротьбі,
Збудуєм нову Україну
Нащадкам нашим і собі!
Твоє ім`я
Велика відстань поміж нами, –
Тому тебе не бачу я.
Та, як молитву вечорами
Твоє повторюю ім`я.
Воно – красиве, загадкове,
Як мрія світла, як пісні…
Моя остання ти любове,
Не стань печальною мені.
Це після бою з ворогами
Пишу листи з любов`ю я
В село гірське до тата й мами,
До тебе, ластівко моя.
Велика відстань поміж нами, –
На Сході в полум`ї земля…
Та, як молитву, вечорами
Твоє повторюю ім`я.
Грай, скрипалю
Ласкава доброти усмішко
Та ненависті грізний грім,
Вони не видумані, скрипко, –
Їх чуєш в серці ти моїм!
Сьогодні є два світи в світі,
А Правда з кривдою в борні!
Є тільки середина літа,
А в боротьбі немає, ні!
Ти стань на чатах Правди, друже,
Діли із нами сіль і хліб.
Не йди повз ворога байдуже,
Бо ти тоді навік осліп.
Так грай же, грай мені, скрипалю, –
Нас від байдужості буди.
Нам треба гніву, треба жалю,
Ще більш – людської доброти.
З армії прийшов
Клени аж горять – такі червоні,
Біля них берізка золота.
Хто тут дивиться із-під долоні?
Хто й кого з дороги вигляда?
Клене мій червоний і несмілий,
Ти, моя берізко молода,
Бачу маму я в хустині білій,
Як мене з дороги вигляда.
Хустка в неї, як ромашка-квітка,
Забіліла так між яворів.
Мама – це без лебедя лебідка,
Батько мій із літаком згорів.
Я із армії прийшов до мами.
– Мамо, добрий день! – сказав я їй.
Як лебідка, обняла руками,
А в самої… сльози із-під вій.
Все дививсь на рідку, чорноброву,
Я казав: – Не плачте, мамо! – їй.
– Плачу я від щастя, що ти мову
Не забув, хороший сину мій!
Клени аж горять – такі червоні,
У журбі берізка золота…
Щемко, боляче, що з-під долоні
Мама вже мене не вигляда.
Мова мами
Радію, що до болю близьку,
Мов дивні співи солов`я, –
У місті мову материнську
Усе частіше чую я.
Вона – і ніжна, світанкова.
Вона – і сонячно свята!
Була у тебе, рідна мово,
Віками доля непроста.
Тебе топтали дикі орди,
Імперія Росія зла,
А ти, нескорена і горда,
В народі – у піснях жила!
А за любов до тебе щиру
Везли запроданці, кати
На Соловки і до Сибіру,
Щоб там ти зникла назавжди.
Вбивали, катували, били…
Ти, як калин у снігах,
Не никла – набиралась сили, –
Була у серці, на вустах!
Радію, що до болі близьку,
Мов дивні співи солов`я, –
Вкраїнську мову материнську,
Шевченка мову чую я.
Володимир Капустін, поет, публіцист, член Національної спілки письменників України та бюро об`єднання поетів і відповідальний за зв’язки із сучасною Українською Армією, м. Київ
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень