Завершився VIII Міжнародний Трускавецький кінофестиваль «Корона Карпат». Нашим нинішнім співрозмовником є один із його учасників, відомий у 90-ті роки минулого століття український кінорежисер зі Стебника Тарас Варивода, який представив на сучасному кінофорумі свою кінострічку «Є ще час», створену в ті буремні роки.
– Пане Тарасе, розкажіть, будь ласка, про свої враження від фестивалю.
– Враження дуже позитивні, бо рівень фестивалю у порівнянні з попередніми на порядок вищий. Родзинкою його було те, що після конкурсного відбору на фестиваль представили винятково українське кіно. Просто диву даюся, наскільки титанічну роботу провели його організатори. Це стало святом кіно загальнонаціонального масштабу. І зробили його наші люди, в нашому Трускавці!
– І який висновок про сучасний український кінематограф можна зробити по завершенні кінофестивалю?
– Сучасне українське кіно нарешті утвердилося, здійснило якісний стрибок, і це позначилося на фестивалі. Прикладом може послужити фільми «Заборонений» (режисер Роман Бровко), «Тарас. Повернення» (режисер Олександр Денисенко), «Позивний «Бандерас» (режисер ЗазаБуадзе) та «Іловайськ-2014. Батальйон «Донбас» (режисер Іван Тимченко). У цих фільмах кожен може побачити себе, оскільки наше сучасне в них виростає з недалекого минулого. В них уже нема присутньої в творах попередників шароварщини, натомість є заглиблення в суть та її передача шляхом візуальних образів. Ми бачимо себе такими, як є. Таке дзеркало нам, українцям, потрібне, щоби побачити себе, зрозуміти, хто ми й куди рухаємося. Після 60-х років, коли українське кіно засвітилося завдяки Параджанову, Миколайчуку та Іллєнку, нічого вартісного український кінематограф не створив, а в 90-ті роки він наче впав у летаргійний сон.
– І зараз він прокинувся?
– Майдан розбудив народ, народ – кіно, і воно вибухнуло вартісними кінострічками. Найперше здійснили стрибок документальні та короткометражні фільми, які, до речі, були широко представлені на цьому кінофестивалі. Прикладом є документальний фільм «Малевич» (режисер Володимир Луцький), який зумів показати українцям їхнього геніального співвітчизника, про якого знав весь цивілізований світ, але майже не знали ми. Не менш вартісним є короткометражний фільм «Анна» (режисер Олесь Санін) про українку, яка стала королевою Франції.
– Чи означає це, що революційний народ розбудив кінематограф, а кінематограф допомагає йому утвердити революційні ідеали?
– Це факт. Здобувати легше, ніж утримувати та утверджувати. В людей інколи опускаються руки й тоді їм треба бачити приклади тих, що перемагали й продовжують перемагати світ, із якого ми хочемо вирватися. Й тут на допомогу приходить кінематограф. Яскравим прикладом є фільм «Заборонений» (режисер Роман Бровко) про геніального українця Василя Стуса – людину, яка кинула виклик системі, що лякала весь світ.
Як добре те,що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами,судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависти, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся у життя.
Де зараз та система? Вона вмерла, а Василь Стус повернувся, в тому числі й у фільмі «Заборонений».
– Однак серед переможців нема згаданих вами фільмів. Як ви ставитеся до вердикту журі?
– Журі відзначило гран-прі фільм Антоніо Лукача «Мої думки тихі», що розкриває стосунки матері-сина та працевлаштування молоді. Але ці проблеми в нашому суспільстві, як на мене, сьогодні на другому плані. Ми зараз будуємо державу і нам потрібні герої – ті люди, що цю державу вимріяли, за неї боролись. На мою думку, цей фільм заслуговує на приз «За кращу кінорежисуру», а кращим фільмом, вважаю, треба було відзначити «Тарас. Повернення». Бо Шевченко для нашого суспільства – людина, яка уособлює національну ідею. Його треба пропагувати, вивчати і рівнятись на нього.
– Поза конкурсом були представлені ваш фільм «Є ще час», «Дрогобицька Голгофа» Олександра Короля, «Незламні» отця Михайла Греділя та «Переполох у Трускавці» Олега Бачинського. Чи це додало значимості фестивалю?
– Звичайно, додало. «Незламні» — фільм про трускавчан, які боролись із польською окупацією на наших теренах, «Дрогобицька Голгофа» — про трагічні наслідки совєтської окупації 1939—1945 років, «Є ще час» — про Стебник і екологічні проблеми Дрогобиччини початку 90-х, «Переполох у Трускавці» — про сучасний курорт Трускавець. Організатори фестивалю підібрали їх таким чином, щоб глядачі могли побачити чималий відрізок історії цього краю в динамічному розвитку та становленні.
– Чому ви вибрали саме фільм «Є ще час»?
– Коли генеральний директор «Корони Карпат» запропонував подати на фестиваль один із моїх фільмів, я вибрав «Є ще час» тому, що він актуальний і сьогодні. Проблеми, підняті на початку 90-х, які стосуються Стебницького калійного заводу, статусу міста, впливу на екологію цілого краю, не вирішені й досі. На даний час адмінреформа дає можливість бодай частково ці проблеми вирішити. Це унікальний шанс розлучитися Дрогобичу та Стебнику, бо в «шлюбі» місто калійників потягне на низ увесь регіон. Стебник має бути виділеним окремішньо. Ним повинен заопікуватися Київ, як містом екологічної небезпеки. Під протекторатом Дрогобича того не станеться, бо в місті Котермака своїх проблем вистачає.
– Що Ви хотіли б побачити в програмі фестивалю наступного року?
– Я дуже хочу, щоб на суд журі було винесено багато фільмів про Дрогобиччину. В нас є про що та про кого знімати передовсім короткометражні фільми. Герої ОУН-УПА Дмитро Грицай та Андрій Мельник, світова героїня Ірина Сеник, лауреат Шевченківської премії Іван Гнатюк і багато-багато інших знакових постатей чекають у засвітах, коли їхню пам’ять увічнять у кіно. Я особисто хотів би зняти ще один фільм про Івана Франка та продемонструвати його на Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат».
– Дякую за інтерв’ю і до зустрічі на наступному фестивалі…
Розмову вів Іван Швед, газета «Франковий край»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень