Україна за свою історію пізнала чимало величезних випробувань: то возвеличувалася красою могутньої Київської Русі, то занепадала від гніту різних поневолювачів і мародерів. Однак жодне випробування не завдало такої нищівної поразки як геноцид, спричинений тиранами більшовицької Московії.
2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору лише 1933 року становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Актом вшанування пам’яті знищених штучними голодоморами українців у Стебницькому професійному ліцеї став 27 листопада відкритий урок-реквієм «Дзвони серця».
«Голодомор – найчорніший час між часами в історії України. Голод випав на долю народу найродючішої і найбагатшої землі. 10 мільйонів українців винищено на території Східної та Центральної України. Хто зараз живе у їхніх домівках; порядкує на їхніх подвір’ях? Чи це – українці? Голодомор – це повільна і мученицька смерть; він забирає у людини розум, життя і надію, отруює душу… Хай у ці дні пам’яті у кожному місті та селі, у кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом; поставить свічку перед образом Божим і помовчить… Нехай ця хвилина мовчання увійде у наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла, ненависті, цинізму», – цей заклик вустами Ольги Федчак, класного керівника групи 42-ОР посіяв глибокий сум у душах ліцеїстів. Учні підвелися і хвилиною мовчання вшанували пам’ять жертв геноциду.
Моторошні факти навели у своїх виступах ведучі уроку-реквієму: «Масштаби трагедії були величезні. Про голодомор в Україні знали керівники європейських держав, США, Канади та інші. Однак уряд СРСР заявляв, що ніякого голоду в Україні немає, а газети фальшиво повідомляли про щасливе життя радянської держави. Спочатку вилучали в людей начебто надлишки продуктів, а згодом – все підряд: зерно, бобові, картоплю та інші продукти. Люди кричали, плакали, проклинали. Фактично це було цілеспрямованим фізичним винищенням селянства. Взимку 1932-1933 років від голоду в Україні помирало 17 чоловік за хвилину, або 2,5 тисячі – щодня, тож населення такого міста, як наш Стебник, вимирало за 8 днів! Це було 22 місяці штучного голоду, що став у глобальному масштабі найбільшим проявом геноциду ХХ століття. Мертвих ніхто не забирав, бо не було кому. Тільки періодично трупи забирали і відвозили на кладовище, ховали в спільній ямі без домовини. Деякі люди ще живими просили відвезти їх помирати на кладовищі, а для когось цвинтарем стало власне подвір’я. Найменш захищеними були діти. Вони гинули з різних причин: від спухання та хвороб, від фізичної розправи над ними, ставали жертвами людоїдства. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти і останніми – жінки. У населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: «Тут живих немає».
Годі було стримати сльози, коли присутні слухали молитву до Бога вустами читця Мар’яни Довбуш:
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я — ще дитина,
Тож підрости хоч би трохи.
Світу не бачив ще білого, Бозю,
Я — пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама — голодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?
Дві ліцеїстки винесли на тацях шматочки чорного хліба і запропонували присутнім їх скуштувати. Присутні на уроці-реквіємі також переглянути фільм зі свідченнями очевидців Голодоморів 1933 та 1947 років, а пісні у виконанні учениць Анни та Ірини з груп 33-КФ і 34-ОКА зворушили душі.
Ми зобов’язані знати свою історію, пам’ятати і вшановувати пам’ять невинно убієнних, а так само полеглих на полі бою Героїв України. Доки житиме у наших серцях пам’ять про наших славних прадідів, доки будемо вести невтомну боротьбу за велику, Суверенну і Соборну Україну, будуватимемо своїми руками могутню українську державу – доти будемо вільними дітьми України.
Вбережи нас, Господи, від безпам’ятства, Тобі Єдиному поручаємо землю, яку Ти дав нам і на якій покликав нас до життя, відведи своєю могутньою рукою всі біди і напасті від багатостраждального народу України!
Юрій Федчак, автор світлин
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень