/Шкіц/
Приїзд до цьоці Фесі
Дуже люблю Трускавець. Трускавець з наголосом, однозначно, на першому складі, бо так мене навчили. Не знаю, чим мені так сподобалося то містечко, але волію кожен свій урльоп проводити власне тут, а не в Моршині, Східниці, не в Криму, Туреччині чи на Гаваях. Може тому, що я трошки скупуватий від роду, а може, що не люблю небезпечної екзотики чи далеких подорожей. Зі Львова, в якому мешкаю от вже двадцять років, дальше Києва та Кракова не виїжджав. А в Трускавець їду щороку, бо тут мені добре.
Маю в Трускавці родину і тому не мушу кантуватися по якихось готелях чи інших “казьонних” закладах. Цьоця Феся – рідна сестра моєї бабці-небіжки. Коли я на неї дивлюся, то мені перед очима постає моя бабця, котру запам’ятав-єм змалечку. Хустка на квіти, блузка у квадратики, невизначеного кольору спідниця, чорні мешти. Бабця жила в селі і моди не дуже дотримувалася. Якби не прийшли совіти, то може її життя поточило би ся зовсім по-інакшому. Була перша красуня на селі, хвацько їздила на коні, ходила на рибу, співала, бо мала голос як соловейко. Але я того співу не пам’ятаю. Перестала, відколи червона мітла змела з лиця землі її двох братів і тата. А дві сестри повандрували не хотячи до Сибіру і вже вона їх більше ніколи не побачила. Чоловік загинув на фронті, бо в сорок четвертому його мобілізували. Лежить десь біля Зєльоної Ґури. Лишилася вона з малою донечкою на руках, а з великої колись родини вціліли лише вона та її сестра Феся, моя цьоця. Так що діда я не знав ніколи, а бабцю пам’ятаю і люблю по нині, хоч вже вісімнадцять років вона на правді.
Цьоця Феся не ходить в хустці, бо вона “пані трускавецька”. Молодою пішла служити до Трускавця та й так більше в наше село не вернулася. Тут, у Трускавці, в неї діти, онуки, тут має свій “бізнес” – здає квартирантам свою квартиру. Але на трохи і то лише відпочиваючим, бо боїться на довго когось пускати. “Вже-смо пустили москалів у тридціть девйитому, вони роздивилисьи, як ту файно, то як вернулисьи в сорок четвертому, то по нині не вступльитсьи”. А в цілому цьоця непогана жіночка, хоча до моєї бабці їй далеко і я то їй раз сказав прямо в очі. Вона ніц не відповіла, бо то правда.
Цьоця Феся жиє внизу, на Болонні. Тут “получили хату” (отримали квартиру) два її сини, які працювали на будовах, один в БУ-47, а другий в якійсь іншій конторі. То вона так і кантується – то в одного, то в другого, бавила діти, бавить онуки, а тепер має загуту з правнучкою Марічкою. Мала має вісім місяців, але так мені нагадує мою сестру в дитинстві, що капєц.
Як маю урльоп, то до моєї диспозиції квартира цьоці Фесі на Калініна. То тепер Сагайдачного, але цьоця вперто називає її по-старому, хоч і знає, що Калінін був комуняка. “Не буду я тепер собі голову морочити та й забивати її тими новими назвами”, – каже цьоця. Вона неправа, але най вже так і буде.
Однокімнатна квартира в хрущовці під самим лісом не надто тепер популярна. За совітів, особливо у вісімдесятих, від “отдихающіх” не було відбою, тут цьоця їх селила по четверо – п’ятеро в квартирі, а ще одного могла помістити на кухні, де стояло желізне ліжко. Та тепер не ті часи і клієнт не той. В Трускавці набудували вілій, готелів, а людей приїжджає менше, тож і стоїть часто помешкання цьоці Фесі пустим, лише павуки снують по повалі.
Завше тиждень – два перед приїздом дзвоню до цьоці і питаю: “Но як, цьоцю, сего року теж можу приїхати до Вас?”. І завше чую: “Шо то за розмова! Та ж ти, Владзуню, знаєш, що можеш їхати, коли лиш хочеш і коли лиш маєш чьис. Якби не було вільно на Калініна, то будеш з нами ту, у нашого Стефка”. Своїх дітей чи онуків цьоця ніколи не називала “мій” чи “мої”, а тільки “наш”, “наші”. Але коли я приїжджав, то все на Калініна було вільно (підозрюю, що навіть квартирантів цьоця переселяла до своїх подружок заради мене) і так пожити у “нашого Стефка”, двоюрідного брата моєї мами, мені ніколи і не випадало.
Приїжджаючи електричкою зі Львова, я не спішив одразу до хати, а виходив на площадку біля залізничного вокзалу і дивився на місто. Воно за рік змінювалося, але загальні обриси залишалися. Далі я виходив на Гошівську гору, відки йшли на відпуст до Гошева, то так вона і назвалася, і знову дивився на Трускавець. А далі поміж будинки прямував у сторону “Бескида”, за яким повертав і йшов вздовж вулиці аж до того старого жовтого та облупленого будинку на Сагайдачного, в якому була квартира моєї цьоці. Вона завжди була відчинена, бо цьоця Феся мене чекала. Не виявляючи своїх теплих почуттів зовнішньо, цьоця вітала мене з приїздом, цілувала в чоло і я ще довго відчував тепло її рідних губ, таких схожих на губи моєї бабусі.
Ключ вона мені не давала, бо я його мав на зв’язці від молодості. Лише один раз, коли у вхідних дверях поміняли замок, цьоця мені замінила ключ. Я був тут як у другому домі, бо тут, у Трускавці, як я вже раз казав, жиє моя родина, а родина – то святе.
Трускавець мого дитинства
Перший раз у Трускавці я побував перед тим, як мав іти до школи. У серпні, коли вже сінокоси фактично закінчилися і залишилося лише покосити отаву, із села мене відпустили на тиждень. Моїм обов’язком було пастушити (пасти корову), та на той тиждень бабця погодилася мене замінити. В неї був тиск і вона не дуже була помічна коло сіна.
Якоїсь суботи чи навіть у п’ятницю ввечері моя цьоця приїжджала в село, привозила незнані нам персики і апельсини і забирала мене до Трускавця. Ми їхали вахтою через Східницю і Борислав і то був незнаний мені світ, бо я ще тою дорогою ніколи не їздив. Малому селюкові доводилося бути хіба що в Стрию, куди возили продавати ягоди, або показати мені зоопарк, але тут було щось інше. Я їхав у місто не лише до полудня чи до вечора, а на цілий тиждень.
В Бориславі ми висідали з вахти на Циганській площі і йшли або вниз до сьомої школи, або вверх на Черьомушки, щоби сісти на автобус до Трускавця. Він переважно був переповнений і я тримався за цьоцину спідницю, а вона не звертала на мене жодної уваги, бо доказувала кондукторові, що платити “за малого” не буде, бо він ще не ходить до школи. Я “не ходив до школи” навіть тоді, коли вже закінчував третій клас і лише потім цьоця зрозуміла, що все-таки я на дошкільнятко не виглядаю і мусіла витягати тих десять чи п’ятнадцять копійок, щоб заплатити і за мене.
Коли ми висідали на Калініна, то вже вечоріло і в вікнах світилося. Ми з цьоцею піднімалися на четвертий поверх і я боявся подивитися у вікно, бо то було дуже високо, а я висоти боюся змалечку, навіть як лізу на черешню, то дальше середини не піднімаюся. Тоді ще вуйки Стефко і Петро, сини цьоці Фесі, жили разом з нею і всі товклися в тій однокімнатній квартирі. Я мусів спати біля цьоці, бо більше не було ніде місця. Але скоро вуйко Петро отримав свою хату (майже зразу за вуйком Петром отримав власне помешкання і вуйко Стефко, десь через рік) і мені вже розкладали розкладушку. Я лежав на ній і дивився та дивувався, що в місті нема такої темноти, як у селі. А повітря мені спочатку не смакувало, як і вода, але я ще тоді не знав, яке повітря у великих містах і яка вода може бути поза нашим краєм.
Моя програма перебування в Трускавці від того першого разу і аж по закінчення дев’яти класів у рідному селі була майже незмінна. Цьоця ходила на роботу в “Рубін”, то я лишався з її онуками, моїми однолітками. Нам не дозволяли далеко відходити від будинку, а мені особливо, “бо в місті бараби і волоцюги”. Обов’язково цьоця водила мене в поліклініку “на Станелі”, де в реєстратурі якась її знайома пані Надя завжди запитувала: “Пані Фесю, то його до Нетиса чи до Кичун?”. Цьоця завше казала, що до Нетиса, бо чоловіки краще розуміються на зубах, ніж жони, а я чомусь хотів до Кичун, хоч ніколи не бачив цієї лікарки. Зуби були нашою спадковою проблемою, бо в воді у криниці невідомо з якої причини бракувало фтору та кальцію, тож на цьоцю покладався обов’язок підлікувати їх мені. Якби не погані зуби, то я, може, й не мав би цього дитячого тижневого “урльопу” в серпні.
Одного дня в тижні цьоця мене водила по місті, по магазинах і відкривала незнаний мені досі світ. “Дитячий світ” з одягом на другому поверсі і іграшками та діафільмами на першому, магазин “Сладкоєжка” на 150 років курорту, неподалік від “Спорттоварів”, “Універмаг” і “Універсам” (ніхто так і не зміг мені пояснити, в чому різниця між цими назвами), “Вишенька”. Я із захопленням дивився на чоловіків у тюбетейках та жінок у довгих спідницях та в кількох хустках, дивився на той людський мурашник, який ішов до водопою, дивився на дев’ятиповерхові будинки, в яких, як казала цьоця, є ліфт, який сам возить людей аж наверх, майже на дах. Я старався розгледіти ту церкву у Стебнику, яку мені показувала цьоця, коли ми виходили із “Сладкоєжки”, намагався якомога довше затриматися на дитячих майданчиках, де діти могли бавитися, не переживаючи, що треба дивитися, аби корова не зайшла в конюшину і що над’їде голова колгоспу і тоді буде біда. Мені було добре в цьому Трускавці, де люди краще жили, хоча працювали не так важко, як у нас у селі. Я заздрив своїм троюрідним братам, для яких все це було щоденністю і мріяв, що свято, яке мені дарували всього на тиждень, колись триватиме хоча б місяць.
Прогулянка
Про все це я згадував, коли залишився сам на сам у цьоциній квартирі. Цокання годинника, в якому зозуля вже не кувала від старості, інколи заспокоювало, а інколи нагнітало нові думки. Руді таргани, які одного разу завелися в помешканні через нечистоту сусідів, були виведені, а я згадував той дивний спосіб, який реально допоміг – зловити кількох із них і живих запакувати в коробочку з-під сірників та викинути її на границі двох сіл. Я заплющив очі і побачив тих тарганів, які поступово перетворювалися на людей. Люди так само снували, бігали, ворушили своїми вусиками-руками-головами, щось шукали і або знаходили, або шукали знову. Шум дерев за вікном та приємна прохолода щораз дужче заспокоювали та заколисували і я поринув у сон, в якому вирішував свої рутинні справи у Львові.
Наступного дня після приїзду до Трускавця я завжди ходив по місті. В принципі, я не просто ходив, я нишпорив, оглядав його, винюхував та обмацував, вислуховував та пробував на смак. Я сприймав його шостим та може й сьомим чуттям і насичувався ним, бо мені і у Львові, і в селі так бракувало цього міста – ідеалу мого дитинства.
Розпочинав я із Калініна, від першої школи та облупленого гуртожитку аж до колишньої книжкової крамниці та до “Миру”, який став ганьбою та посміховищем. Я зауважував кожну нову зміну, яка відбулася в Трускавці, бачив нові споруди, зведені скоробагатьками, заходив у філію № 1 бібліотеки і там не було пані Роми, зате ще працювали Світлана, Люба та Віра. Я спускався Бориславською і думав, чи краще звернути біля дамби, чи все-таки зійти аж до пошти і далі пройти повз Універмаг, чи може йти вниз-вниз аж до самих Річок і від “Дружби” піти на бювет, щоб вкотре потішитися, що пам’ятника Леніну, якого в нашій родині називали виключно “лисим”, все ж немає хоча б у наших галицьких містах.
Я свідомо не брав ніколи фотоапарату, бо знімки робило моє серце і вони сипалися в моїй голові, наче із розірваного пакета. Я не бачив “Славутича”, зате помічав колгоспний ринок “Ювілейний”, мене не цікавили “Сані”, “Набі” чи “Сонячна”, зате я поспішав, щоб глянути, чи стоїть ще та єдина маленька хатинка між дев’ятиповерховими будинками на Стебницькій, навпроти колишньої швейної фабрики “Ремвзуття”, де тепер “Барвінок”. Я не бачив теперішньої краси “Карпат” чи “Перлини Прикарпаття”, бо мої знимки мені показували недобудовані ще споруди, як не бачив я і клініки Козявкіна, котра постала значно пізніше, коли з ряду причин я не зміг бути у Трускавці кілька років підряд.
Я дивився на фігуру Матері Божої в курортному парку і знав, що колись на цьому місці стояла моя бабця, котра ходила пішки “до Хруставця” копати бульбу чи жати жито та овес. “Лукаша з Мавкою” посунули вище, на пагорб, а я відчував біль у коліні, бо колись невдало дряпався, щоб сісти коло сопілки та і впав до гострого кабаччя. Запах тухлих яєць витав у повітрі парку, а мені на гадку приходила розповідь цьоці про відпочиваючу, котра зішкрябувала із ноцніка пісок, який “Нафтуся” вимила з її нирок. “Вежі-близнюки” “Янтар”, “Рубін”, “Алмаз” та “Кристал” височіли і пахли совком, а мені цей запах нагадував час, коли я вперше з цьоцею зайшов у той санаторій-тисячник, де вона працювала і побачив, у чому ж полягала та її робота. “Хіба то робота?” – думав я тоді, бо для мне робота була завжди пов’язана із фізичними навантаженнями.
Я бачив щороку нові кафе та ресторани, але не було вже тої домової кухні на Стебницькій, де зараз магазин “Гудок”. “Українські страви” замінила “Ярославна”, а в “Сладкоїжці” лікують зуби, але вже не Нетис та Кичун, а Гуняк та Лужецький. Та я вже не їду в Трускавець заради цього, а заради ловлення митей дитинства, які за Сковородою повторюють “Світ ловив мене, та не спіймав”.
Купуючи у “Вишеньці” хліб, я знаю, що це вже зовсім не такий хліб, як був …дцять років тому, як нема і тих варених ковбас із салом, котре я вишпортував та викидав. Тепер я б піднімав це сало і поїдав очима, як і кекси та коржики, салати “Ніжинський” та “Закусочний” і консерви “Сніданок туриста”, як і молочні коктейлі, котрі чомусь найдужче смакували в кафе на Річках.
Щороку у Трускавці я відчував у повітрі нові віяння, нові запахи – то бізнес, то рекет, то приватизація, то вибори, то стагнація, то забудова, то крах соціалізму, то окупація повзучого дикого капіталізму, то плач корінних мешканців, яких позбавили їхньої батьківщини та можливості припасти грудьми до рідної землі, то сміх перефарбованих, але червоних своїм нутром зайд, які зробили цьому місту значно більше шкоди, ніж ті, хто сюди йшов із сіл заради кращого життя.
Після прогулянок, які я називаю прохадзками, бо ж живу ве Львові, сон втікав від мене. Ні свіже повітря, ні втома у ногах не могли змусити мої повіки заплющитися, поки всі враження не були відсортовані та порозкладувані по поличках пам’яті. Ніхто мені в цьому не заважав – сусіди у цьоці Фесі були люди сумирні, тарганів не було, як і комарів і я ловив себе на тому, що згадую нарікання старшої пані з Філатова, 36, що вона власне через комарів хоче міняти помешкання.
Знайомство з Лесею
Коли я зайшов попоїсти до “Марти”, то вирішив сісти на свіжому повітрі, хоча в двох залах всередині було досить непогано. Я задивився на старий кіоск, який невідомо чому не демонтують і згадав, як тут можна було придбати національну символіку і що тут завжди ходив такий старий грубий литовець, а колись напереді кіоску писало “Вільнюс”, а обабіч були намальовані два наші жовто-сині прапори. Я щодня обідав на місті і то щораз в іншому місці – вчора в “Вавілоні”, позавчора в “Шинку” на Філатова, де власник так гарно відтворив український колорит, а нині – тут, у “Марті”. Майже лоб у лоб я зіткнувся із білявкою, на кілька років молодшою від мене і подумки побажав їй іти на її постійне місце роботи, “під “Бескид”. Та в очі я чемно вибачився і сказав, що за пошкодження частинки її тіла з мене кава і льоди. Я не люблю фліртувати, бо життя мене навчило не довіряти жіночій расі, яка досить багато випила мені крові, та в цьому випадку волів вирішити маленьке непорозуміння саме так. “Вибачаю та на каву погоджуюся”, – відповіла блондинка, розтираючи пальцями лоба, скроню та праву щоку, в яку я врізався своїм носом, думаючи про грубого литовця. “А морозиво зайве”, додала Леся (так вона мені згодом представилася), “бо співаю в хорі і від нього сідає голос”.
“Якби ти в хорі співала, то ти б і кави не пила”, – подумав я, але вирішив хоча б тут, у Трускавці, не пускати свої шпильки, та ще й фактично незнайомій людині.
Леся мала широке лице і була грубої кості, тому могла б навіть здатися дещо дебелою. По ній було видно, що це або незаміжня, або розлучена особа і я згадав жарт, коли в матримоніальному бюро прохач просив піднайти йому жінку іншого чоловіка, бо неодружена чомусь же не вийшла заміж, з розлученою чоловік не міг жити, а вдова вже одного в могилу загнала. Слово поза слово і ми через якихось десять хвилин розмови почувалися так, наче б були знайомі цілу вічність. Я не дуже люблю розкривати комусь свою душу, а при погляді на жінок згадую свою колишню мегеру, котра все життя мені зіпсувала, та з Лесею чомусь все було по-іншому. Вона похитувала в такт словам своєю великою головою і я дивився на темні корінчики її волосин і бачив, що нічим вона не відрізняється від тих інших фарбованих блондинок, котрі, можливо, були б кращими, якби зберегли натуральний колір волосся.
Оскільки це був обід і, як кажуть, ні туди, ні сюди, то я здуру запитав Лесю, чи не погодилася б вона і повечеряти зі мною, бо, бачте, знайшов у ній споріднену душу. Незаміжня, котра заміж і не збирається, бо є на то причини, незаміжня, котра не поважає чоловіків, бо всі вони однакові і всі хочуть тільки одного – цими відвертими зізнаннями ця Леся, зізнаюся, дещо мене заінтригувала, хоча це й були ті банальності, котрі доводиться чути інколи по кілька раз на день.
Навіщо це мені? Чи мене моя Галя нічого не навчила і я знову ступаю в ту саму річку, знову лізу на рожен? Та ж не пізно просто не прийти у цей “Дворик Лева”, куди я запросив Лесю тільки тому, що ще ніколи там не бував (та й відкрилася ця піцерія тільки цього року). Не пізно забути про це зіткнення лобами і цю каву, не пізно дати крок назад, щоб знову не встрявати в халепу із жінками.
Та внутрішній голос наче нашіптував: “Це ж Трускавець, хіба тут може бути щось погане? Ти ж ще не знаєш тутешніх дівчат. Може це якраз для тебе шанс все виправити і розпочати знову?”
Я опирався: “Та ж тутешні тільки і знають, що полювати на курортників. Хіба мені потрібна ця тридцятилітня “целка після третього аборту”? Який сенс зав’язувати завідомо безперспективне знайомство? Який сенс пробувати пережити те, що давно згасло і жоден вітер не розвіє грубу верству попелу, а якщо і розвіє, то під цим попелом і так немає жару…”
Я прогулювався після обіду неподалік озера, в одному з найбільш затишних, тихих куточків Трускавця. Я йшов повз “Шахтар”, “Перлину Прикарпаття” та “Батьківщину” до потічка, біля якого хтось почав будувати собі котеджі. Я дивився на дещо каламутну цівочку води, бо ж пройшов дощ, я навіть захотів попробувати цю воду на смак і не лякали мене страшилки про холєру в Донецьку чи про те, що можна “заробити” собі дизентерію, якщо пити воду з невідомих джерел. Я звик пити некип’ячену воду прямо зі струмка чи потічка і жодні застереження жодних санстанцій мені не указ.
Я припав колінами на камінь і глянув на своє відображення. На щастя, у воді я побачив своє загоріле обличчя, а не пухкі щоки білявки із чорними корінчиками волосин.
Кохають тільки раз?
Ми замовили піцу. Я її не люблю, але що ще краще в піцерії, ніж піца? Грала повільна музика, із каміна посередині дворика курився дим і я знав, що буде дощ, бо дим стелився. Напевно, місяць був обгородженим, але через хмари його не було видно. Світильники освітлювали не лише подвір’я піцерії, але і прилеглу вулицю Воробкевича з її ямами. Чи позалатують їх до Євро-2012, адже залишився тільки рік? Ця думка лише промайнула в моїй голові і вмить вилетіла, бо хіба це мене аж так хвилює? Мене це не гребе, як любить казати вуйко Стефко. Як не гребе і те, як же називалася ця вулиця за совітів. Треба буде запитати цьоці Фесі.
Розмова, на відміну від тої, за горнятком кави в “Марті”, не зовсім клеїлася. Леся розповіла, що живе на Мічуріна, та я навіть не уточняв, чи на Симоненка, чи Данилишиних – хіба мене це аж так хвилює? Її великим коханням був один поляк, але то було давно, а мені хотілося додати, що “і неправда”. Її мама померла, а тато любив випити, але скільки значно гірших ситуацій у людей. Я ловив себе на думці, що я вже не скептик, а звичайнісінький цинік.
Ця дівчина, яка чомусь так сколихнула моє нутро кілька годин тому, тепер у мене не викликала жодних почуттів ані жалості. Я міг би довідатися, якби захотів, чи це звичайнісінька “прошмандовка”, чи “дінамовка”, бо специфіка роботи у мене така, що дізнатися можу все, якщо тільки захочу. Та чи потрібно це мені? Колупаючись надто глибоко у чужій білизні, прийдеться згадати, що і в моїй хтось може поритися і тоді обсмоктуватиме кісточки моїх стосунків із Галею, моїх злетів та падінь.
Стаючи самою люб’язністю стосовно Лесі, я бачив, що ніколи мені не повернути тієї ідилії, яка була між нами з Галею в перші тижні-місяці-роки після знайомства. Жодна Леся чи Олеся, жодна Маша-растєряша чи Вікуся-Мартуся-Ганнуся не стануть для мене тією, про котру я зможу сказати “кохання всього життя”. Невже я такий однолюб? Невже, щоб вирішити свої проблеми, зародок яких виник ще в рідному селі, а самі вони розпочалися ве Львові, мені потрібно було їхати сюди, в Трускавець? Чому це місце мого відпочинку, де раюю та забуваю весь негатив, де оновлююся-оздоровлююся і фізично, і духовно, і душевно, повинно стати місцем судилища, де я сам і прокурор, і адвокат, і суддя?
Офіціантка підійшла, несучи льоди для мене і фрукти на десерт для Лесі. Я попросив за десять – п’ятнадцять хвилин принести рахунок і Леся здивовано на мене подивилася. “Вам щось недобре?”, – запитала вона і до мене дійшло, що це оце вперше вона звернулася до мене на “Ви”. “Хіба я для тебе за пару хвилин так постарів, що я вже Ви?” – сказав я ущипливо із наголосом на “для тебе”. Хоча знав, що виглядаю дещо старше своїх років – на моєму обличчі, а особливо на лініях долонь було написано те, що могло б вжахнути. Та, на щастя, мову цю знають одиниці і навіть всілякі титуловані ворожки найчастіше просто блефують, не тямлячи в цьому анічогісінько.
Розмова між мною та Лесею згодом поточилася в більш нормальному руслі і я вже навіть пошкодував, що попросив принести рахуночок. Віддавши Шевченка та отримавши взамін двох Франків, я з Лесею покинули світ “Дворика” та пірнули в світ міста. Я напросився провести її якщо не до дому, то хоча б до церкви Миколая, чи, як вона її називала, “церкви отця Петра”, та ми не пішли напряму, а повернули обабіч “Колібріса”, де колись була їдальня “Галичанка”, а згодом крутили дискотеку, на стежку, якою тепер з вокзалу ходять на район Болоння (відколи роблять-не зроблять дорогу біля стадіону-не стадіону). Гірлянди “Старої броварні” зовсім не пасували до серпня, подібно як і різні будки при виході на Стебницьку не пасували до міста-курорту, але це була лише мить, зафіксована підсвідомістю. Мить, яку, можливо, не витіснять навіть значимі з точки зору свідомості події – така дивна природа психології.
Машина з ревом пронеслася вниз і я знав, що це якийсь мажорик поспішає до “Міленіуму”, а може, там якісь розбірки і це їде підмога одній групі “братанів”, щоб подолати другу. Та я цим всім був ситий ве Львові і тому я, щоб змусити свої думки замовкнути, запитав у Лесі: “Якби я тобі запропонував руку і серце, ти б вийшла за мене?”. Я знав, що ніколи цього не зроблю і навіть не пробував слухати відповідь. Широке обличчя, лице, в яке я в обід ткнув носом, біліло у спотворюючому світлі нічних ліхтарів і руки, які могли б бути у моїх руках, нагадали мені крила метелика. Але не звичайного білана капустяного чи жовтянки, а нічного метелика, неклі, котра стукається об шибку, намагаючись залетіти на світло.
“Я думаю, ми ще обов’язково зустрінемося”, – прошепотів я, коли ми тільки порівнялися з церквою Миколая і всунув у Лесину руку свою візитку, із недіючим, до речі, номером телефону та чужим прізвищем. Рука була тепла, навіть гаряча, дівчина була дещо подивована, що я не набиваюся проводити її далі і високі груди захвилювалися. Щічка, видавалося, хоче поцілунку, та я ледве стримав себе, щоб не зацідити в неї гучним ляпасом, хоча і дотримуюся правила на жінку руки не піднімати.
Мені важко було підібрати якесь слово, яке пасувало б вставити після “до побачення”, тому врешті-решт я сказав: “До побачення, Лесю!”. Я знав, що це “до побачення” означало “Прощавай”.
Розв’язка
“Шановні пасажири! З першої колії від перону відправляється електропоїзд “Львів – Трускавець”. Будьте обережні!”. А згодом вже не з вокзалу, а від машиніста – обережно, двері закриваються, електропоїзд слідує до станції Львів. Я не любив цього слова “слідує”, але вже й не реагував на нього, як і на інші русизми. Не казатиме машиніст “прямує”, бо скільки поворотів йому ж доведеться зробити один за одним, то ж яке “прямує”? Тому і “слідує” для нього є терміном більш нормальним.
Мене ніхто не проводжав, подібно як і не зустрічав. Традиційно день перед від’їздом я гостював у вуйка Стефка, до хати якого сходилася і сім’я вуйка Петра. Це моя родина в Трускавці і поки живе цьоця Феся, рідна сестра моєї бабці, я буду сюди приїздити і зупинятися на Калініна. Традиційно щороку ми п’ємо горілку за здоров’я всіх наших рідних і згадуємо тих, що вже упокоїлися в Бозі і традиційно вуйко Стефко п’є більше від вуйка Петра, бо він вдома і йому вже нікуди не треба йти. Я кажу, що завше радий видіти мою дорогу родину ве Львові, але ні цьоця Феся, ні її сини, а мої вуйки, до Львова не мають потреби їздити.
Я дивлюся, як моя цьоця легко загутує свою правнучку, яку не можуть загутати ні її мама, ні бабця, онучка та невістка цьоці Фесі. Своїм беззубим ротом вона сміється до малої, котра носить імено моєї бабці і я знаю, що то наша кров, а кров – ото все в цім житті. Я знаю, що горілка на мене діє сильніше, ніж на інших, тому прошу мені більше не наливати і мене слухають – хто ж би споював Владзя зі Львова, та ж то свій чоловік, а споюють лише тих, до кого мають якийсь інтерес.
Я задоволений із того, що моє особисте життя при мені тут не обговорюють, а поза моїми плечима можуть робити, що хотіти. Я намацую в кишені ключ, який у мене без потреби майже цілий рік і яким я користуюся лише тут, бо це ключ від помешкання на Калініна. Тепер моя черга цілувати цьоцю Фесю на прощання і я знаю, що колись надійде момент, коли це буде передостанній поцілунок перед “останнім цілованієм” на похороні. Я плакатиму за цьоцею Фесею, бо вона мені так нагадує мою бабцю, хоч вона далеко не така добра, як бабця. Я не соромитимуся сліз, бо це буде та остання ниточка, що пов’язує мене з тим давнім світом, в якому сварилися за перекошену межу, в якому корови бицкалися, а ми грали в карти, щоб знати, хто їх має завертати (хто програв, той і завертає), в якому я їздив до Трускавця як міста своєї мрії.
Двері потягу зачинилися і він рушив спочатку повільно, а після переїзду на Філатова-Мазепи, з обидвох сторін якого вишикувалися автівки, швидше, щоб чмихаючи, зробити свою першу зупинку в Стебнику, потім наступні – у Дрогобичі, Гаях Нижніх, Стрию, Миколаєві… Я зі своїми нехитрими пожитками покидав Трускавець, в якому, як і щороку, відпочив без жодних пригод. Якщо, звісно, не враховувати цю зустріч із незнаною та і непотрібною мені і нікому Лесею – дівчиною чи й давно не дівчиною тридцятилітньої свіжості-несвіжості.
Я переконався, що в цьому світі немає нічого випадкового і ця зустріч у “Марті” та наступна спільна піца-льоди-фруіт-десер у “Дворику” була потрібна, просто необхідна, щоб повернутися до себе. Не у значенні у своє помешкання ве Львові, бо куди ж мені ще інде повертатися, а до себе, щоб глянути на себе та на своє дочасне дотеперішнє життя не лише у каламутну після дощу воду трускавецької річечки Воротище, але і в плесо власної душі, яке скаламутили життєві негаразди.
Я, їдучи в цій електричці, бачив своє життя не драмою і не комедією, не трилером чи екшеном, не фантастикою чи серіалом, а прологом до поеми, де хоч я і автор, та сценарій може змінюватися в залежності не від мене і не від обставин, а від мого стосунку до Бога, до себе, до речей і до інших людей. У вікні чергувалися кущі з березовими гаями, поля з селами та переїздами, котрі різали вулиці по живому, а у вікні моєї свідомості чергувалися цьоця Феся, Леся, мала Марічка, Галя, двері помешкання на Калініна і старий вокзал у Трускавці, з якого я їхав всього лише раз у житті. Одвічні питання для мене залишилися без відповіді так само, як і для сотень, тисяч, мільйонів моїх ровесників, моїх предків та моїх нащадків. Та в душі поволі оселявся спокій, який я втратив після того, як ми з Галею розійшлися-розсталися навіки.
Вийшовши з вагону та пройшовши на Привокзальну, я поринув у своє рутинне буденне життя. Перетнувши колію та вкотре в житті глянувши на шпиль костьолу святої Єлизавети, який не може ніколи набриднути, я почимчикував по Городоцькій. Я вдома, це моє друге “дома” після села, моєї малої батьківщини. Та є ще Трускавець, який я не проміняю на Моршин, Східницю чи Туреччину з Єгиптом, бо тут я можу глянути в себе.
Тої ночі після приїзду мені наснилося, що тепер ніби грудень і померла цьоця Феся, тож я вперше поїду у Трускавець взимку, на похорон. На щастя, це був тільки сон…
Я планую поїхати до Трускавця і наступного літа, в 2012. До цьоці Фесі. Вірю, що вона житиме ще довго-довго..
Володимир Ключак, серпень 2011
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень