Влітку 1990-го російські газети — в кращих традиціях радянсько-партійної журналістики — розповідали про те, що «українські націоналісти каламутять в країні воду». Малося на увазі прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України. Навіть деякі російські демократи засудили, хоча й обережно, цю подію. Мовляв, потрібно спільними зусиллями оновлювати країну, маючи на увазі Радянський Союз.
Про причини і обставини, які призвели до розпаду найбільшої у світі імперії, сказано й написано багато. Але історики й експерти, досліджуючи цю подію, чомусь рідко згадують Декларацію про державний суверенітет, прийнятий українським парламентом.
Декларація стала чи не першим «цвяхом, забитим у домовину радянської імперії». Це дійсно так, бо ми, українці, були одними з перших (після Литви) радянських республік, хто зробив реальні кроки до відділення від «єдиного і нєдєлімого». І, незважаючи на істерію, здійняту в Білокам’яній, українці хоч і повільно, але йшли до заповітної мрії своїх пращурів — побудови власної держави.
В Україні, на відміну від інших «братніх» республік, до відкритих сутичок із правоохоронцями, не кажучи вже про армію, не доходило. І дякувати Богу. Але й тут політичне життя вирувало: демонстрації демократичних сил, сміливі виступи з парламентської трибуни, вимоги окремих політиків обмежити владу партії, а то й взагалі заборонити її. Словом, все йшло до прийняття цього вікопомного документа. Не кажучи про те, що інтрига зберігалася до останньої миті. І це не дивно: із загальної кількості парламентарів 373 були комуністами, тобто 85 відсотків. Але результат голосування в парламенті виявився вражаючим — такого не очікував ніхто: «за» — 355, «проти» — 4, «утримались» — 0, «не голосували» — 26.
Перший крок для створення самостійної держави. Так, у преамбулі Декларації наголошувалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». У ній йшлося і про те, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Комуністичному керівництву здавалося, що це були такі собі «українські жарти». Проте виявилося що це не так: нашому прикладу послідували парламенти інших республік. Проте господар Кремля все ж вирішив переграти республіканських лідерів, підсунувши їм ідею союзного договору. І хтозна, як би воно було, коли б не державний заколот, що стався у серпні 1991-го: після його провалу Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України, а незабаром, у грудні місяці, відбувся й референдум, на якому українці висловилися за право бути господарями на своїй землі. І все ж витоки цих двох подій сягають липня 1990 року, коли була ухвалена Декларація про державний суверенітет України.
Відтоді минуло 30 років. З історичної точки зору це не так вже й багато. Але, разом із тим, не можна недооцінювати цю подію. Адже йшли ми до неї століттями, а шлях наш був не лише складним, а й трагічним, скроплений кров’ю мільйонів наших пращурів.
Ми пам’ятаємо і більш дальній період історії. Більше ста років тому, у 1919 році, здавалося, що ось вона, воля. Але російські більшовики знищили Українську Народну Республіку. Чи багато хто вірив, що з часом вона відродиться? Однак відродилася, і продовжує відроджуватись, навіть і після весни 2014-го, коли у двері багатьох українців постукала війна, зі сходу — звідтіля, звідки вона вже приходила на нашу землю.
Під кінець хочеться нагадати, що на сьогодні спільним головним завданням українців є збереження суверенітету, який так важко протягом останніх століть здобували наші батьки. Потрібно буде і з зброєю руках, адже як показують дані нашої розвідки, ворог продовжує сконцентровувати свої ударні військові сили на кордоні з Україну, хоча відкрите повномасштабне вторгнення мало імовірне, агресор розуміє всі ризики, як і в отримання реальної відсічі з боку наших військ, так і в накладанні не підйомних для російської економіки міжнародних санкцій.
Тому агресор продовжуватиме підривати нашу стабільність з середини, використовуючи як власну розгалужену сітку розвідників, так і проросійських продажних українських політичних та громадських псевдо діячів, які граючи під дудку Кремля, своїми деструктивними діями будуть робити все необхідне для розкачування ситуації, що гіпотетично може призвести до масових страйків, терору та в подальшому до реальної громадянської війни.
В даній ситуації, кожен свідомий українець просто зобов’язаний покластись на власний розсуд, і в жодному разу не піддаватись на провокації, а по можливості і присікти провокаторів повідомляючи відповідні органи держбезпеки.
Іван Орисенко
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень