/Інтерв’ю з кандидатом у народні депутати/
Віктор Конц – корінний бориславець, тут народився і вихований у трудовій родині, закінчив першу середню школу. Звідси й отримав путівку в самостійне життя. Вирішив піти шляхом батька – відомого в Бориславі будівельника Ярослава Конца – вступив у Львівський будівельний технікум, на відділення промислового і цивільного будівництва. А далі підкорив ще два вищі навчальні заклади – Львівський Національний університет імені Івана Франка (юридичний факультет) і Львівський державний інститут (тепер університет) внутрішніх справ. Отже, він – фахівець у будівництві та правознавстві.
Ось уже десять років В. Конц працює у столиці України. Та на вихідні приїжджає до Дрогобича, де його чекають дружина і син-школяр.
Напутнє батькове слово — на все життя
Нашу розмову з кандидатом у народні депутати ми розпочали з такого запитання:
– Пане Вікторе, що найбільше ріднить Вас із Бориславом? Дитинство, юність, добра пам’ять про сокровенне?..
– Ріднить мене багато моментів. Тут пройшли прекрасні роки дитинства та юності. Тут мене зростили й виховали батько й ненька. Тут і донині живе і працює багато моїх шкільних друзів. Але Борислав для мене дорогий ще й тим, що я в ріднім місті не просто починав трудову дорогу, а й формувався, як особистість. Хоч і закінчив успішно будівельний технікум, два роки працював мулярем. Будував у рідному місті житловий дім на вулиці 600-річчя Борислава та ще один промисловий об’єкт. Це при тому, що батько працював керівником будівельного управління № 43. Але власне він наполіг на тому, аби я гартувався в робітничому середовищі. Бо той гарт – на все життя.
Батько був особливою людиною. За більш як тридцять літ праці в будівництві він виріс від рядового будівельника до начальника управління — побудував у місті нафтовиків цілі мікрорайони — Стефана Коваліва, Володимира Великого, 600-річчя Борислава. Люди й сьогодні добрим словом згадують про нього. А ми всі були в батька, як за кам’яною стіною. Але це не означало, що він надмірно опікувався нами, дітьми. Я працював рядовим будівельником і не відчував ніяких привілеїв із його боку. Назавше запам’яталася його настанова: що б ти не робив, маєш бачити результат своєї праці. Ці та інші батькові напутні слова не раз допомагали мені долати труднощі. І тоді, коли вперше взяв до рук кельму, і тепер, як я досяг певного становища в житті – працюю на відповідальній ділянці роботи в Києві. І відчуваю, що ще далеко не реалізував себе у служінні людям.
– Очевидно, ця обставина стала визначальною, коли Ви твердо вирішили йти в народні депутати?
– Саме так. Безмежно люблю будівництво і людей, які не руйнують, а зводять нові будови. Це й у прямому, й у переносному значенні. Ми ж не просто будуємо, а будуємо ще таку молоду державу. Але ж як складається: хтось у поті чола будує, а хтось користується плодами отого будівництва.
Віктор Конц вже два роки працює на Борислав
– Я майже два роки підтримую добрі стосунки з Бориславським міським головою Володимиром Фірманом, – продовжив далі розповідь кандидат у народні депутати. – Бачу його щире прагнення щось зробити для міста, велике бажання відродити Борислав. Із ним знаємося поза двадцять років, ще з юнацьких літ, коли разом ходили у спортзал. І коли пан Володимир ще на початку своєї каденції вийшов на мене в Києві, я охоче допомагав йому в питаннях енергозбереження й водопостачання, бо твердо знав: це в інтересах усієї бориславської громади, частинкою якої я й донині себе вважаю.
– Отже, Ви «засвітилися» в Бориславі не напередодні виборів, а ще задовго до цих політичних баталій?
– Власне, я допомагав команді Володимира Фірмана це з перших місяців каденції. Але більш зримо відчувається моє сприяння в останні місяці. Допоміг трубами на локальному водозаборі «Ріпне». Допоміг придбати насоси у дев’ятиповерхові будинки на вулицях Стефана Коваліва і Володимира Великого. Я не перебільшую: Володимир Фірман і його однодумці упритул наблизилися до вирішення проблеми цілодобового водопостачання. Теперішній міський голова – технічно грамотний, і це допомагає йому знаходити найоптимальніші рішення.
Долучився я до ще кількох добрих речей, пов’язаних із підготовкою до 625-річного ювілею міста. Маю причетність до відкриття пам’ятника святої Варвари, до ремонту міського Палацу культури, є співорганізатором Міжнародного форуму нафтовиків. І ще один момент: щойно вийшло небачене досі місцеве видання: фотоальбом «Борислав – наше місто». Тут теж мій значний внесок. Хочу не словом, а конкретним ділом допомагати Бориславу, Дрогобичу, всьому краєві гідно відроджуватися.
Але повернемося до водопостачання. Останнім часом В. Фірман серйозно перейнявся проблемами ще одного водозабору – «Валька». Виявилося, що тут замулило 400 метрів труби, до того ж вона в декількох місцях має тріщини.
Я не вірю, щоб у місті, яке стоїть на нафті, неможливо було б не побудувати нормальні комунікації, нормальні сучасні дороги.
Рентні платежі мають залишатися на місці
– Але ж у нас же система влади, на противагу цивілізованому світові, що такі міста, як Борислав, просто грабують, — це запитання ми адресували кандидатові в народні депутати. — Майже всі податки перекачують до центру, а звідти спробуй-но їх вибити. Якщо Вас, пане Вікторе, оберуть народним депутатом, що Ви зробили б, аби змінити цю систему влади? З чого почали б?
– А почав би я із рентних платежів за видобування нафти і газу. Ми разом із Володимиром Фірманом підрахували, що тільки за перше півріччя цього року бориславські нафтовики заплатили в державний бюджет 26 мільйонів гривень. За рік це понад 50 мільйонів.
Якби ці кошти залишалися на місці, то Борислав із них отримав би половину, решта перепала б Східниці, Дрогобицькому та деяким іншим районам. Скільки добрих справ можна було б зробити, але все впирається в кошти! Отже, цей пункт найвагоміший. Буду шукати в парламенті однодумців, і надіюся знайти, бо така ситуація з податковими платежами в усій державі.
– Ми, очевидно, друкуватимемо передвиборні програми кандидатів у народні депутати у 121-му Дрогобицькому окрузі. Хотілося б почути ще декілька стержневих моментів Вашої програми…
– Важливий пункт: формування бюджету знизу доверху. Бо ж виходить досить таки парадоксальна ситуація: Борислав на фоні області на душу населення сплачує найбільше в державну казну, а отримує чи й не найменше. Отже формування бюджету в нас поставлено з ніг на голову.
У Бориславі більш як півтора століття видобувають нафту, нинішньому містові та його мешканцям зосталися хіба наслідки варварського видобування — екологічні проблеми. Ось чому тема екологічного захисту всього краю так само має домінувати в моїй депутатській роботі.
«Скажу виборцям так: ви є моєю партією»
– Пане Вікторе, у майбутній Верховній Раді до якої політичної сили Ви збираєтеся примкнути?
– Я буду сам по собі, позафракційним. Не хочу залежати від жодної політичної сили, залежним завше буду від виборців, якщо вони мені виявлять високе довір’я – їм і буду служити, наскільки мені дадуть можливість, знання і практичний досвід. Щоб ніхто не диригував паличкою чи вказівним пальцем, як я маю голосувати за те чи інше питання. Словом, скажу виборцям так: ви є моєю партією. Ви, а не партійні функціонери, які ще вчора домовлялися про коаліції, а сьогодні оголошують один одного ворогами.
Свій обов’язок бачу в тому, щоб протидіяти корупції на всіх щаблях влади, утверджувати нормальну податкову політику. Я був у такій маленькій державі, як Сінгапур. Там п’ять мільйонів населення. Країна економічно процвітає. А там тільки чотири види податків. У нас же – поза сто. Так що над Податковим кодексом ще доведеться попрацювати.
Тепер щодо нормального інвестиційного клімату. Чому до нас не йдуть інвестори? їх так само відлякує корупція. А без інвестицій в нас ніякого прогресу не буде.
– Пане Вікторе, Верховна Рада нинішнього скликання наламала багато дров. Передала Росії в довгострокову оренду Севастопіль. Замахнулася на українську мову як єдину державну. Вищі чиновники Кабміну постановили переписати українську історію — на догоду Москві. Роблять усе для того, аби пришвартувати Україну до Росії. Яка Ваша позиція щодо цих питань?
– Щодо української мови – це питання навіть не підлягає обговоренню. Це – аксіома: в нас одна і єдина державна мова – українська. Буду твердо відстоювати позицію, що хибний закон про мови треба змінити таким чином, аби він сприяв всебічному розвиткові української мови, як єдиної державної. Ніяких офіційних «языков». І ще одне: даю тверде слово, що відстоюватиму інтереси суверенної України. Таким виховали мене батьки й від цієї позиції я не відійду.
– Відомо, що Ви – меценат не тільки для бориславців і на Дрогобиччині. Вас знають, як добродійника, й у Києві, й у всьому Бойківському краї…
– Хай про мене краще скажуть люди. Бо це мій обов’язок: якщо можу, допомагаю храмам і музеям, школам і бібліотекам. Хіба штрих додам: допоміг реставрувати римо-католицький храм у Києві (богослужіння там, до речі, українською мовою).
А те, що допоміг Львівському земляцтву в Києві віднайти стару бойківську хату для музею просто неба в Пирогово – це просто мій обов’язок як члена земляцтва. Об’їздив Турківський і Сколівський райони і знайшов 15 варіантів. Порадився з головою Всесвітнього конгресу бойків Петром Косачевичем – і вибрали найкращий. Після наших пояснень господарі погодилися безкоштовно передати хату в музей. На старенькій хаті буде увічнено їхні імена. До всього цього, я домовився з керівником Львівської залізниці Богданом Піхом, що розібрану хату залізничники таки доставлять частинами до Києва.
Сокровенне про родину і рідну школу
– Декілька днів тому під час першого шкільного дзвоника Ви, пане Вікторе, побували на цьому величному святі педагогів і дітвори в рідній для Вас першій школі. Про що і про кого найбільше згадували?
– Про учителів. Надія Лук’янівна Крижанівська була першою нашою вчителькою, стала для нас другою матір’ю. Любов до української мови і літератури прищеплювала Катерина Улянівна Хорошилова. Запала нам у душу і Віра Яківна Антонішак… У школі я найбільше любив мову, літературу, історію, географію. Шкільні роки – це направду незабутнє. Пройшло мало не чверть віку, а стояли оті світлі життєві кадри перед очима, як наяву.
– За чим Ви найбільше шкодуєте?
– Болить мене душа, що мало уваги приділяв батькам. Завжди відкладалося на завтра, на потім. Життя – як марафон: усе бігом та бігом. А коли батька не стало, я зрозумів: скільки важливих розмов із ним у нас не відбулося. Бережу тепер маму – вона замешкує у Трускавці. Тепер вона очолює спільноту матерів молитви за дітей при церкві святого пророка Іллі в місті-курорті. Взагалі, батьки в мене були високоморальні, вчили бути порядним, виконувати заповіді Божі. Все життя буду їм вдячним за це. І вже за цією традицією ми із дружиною виховуємо свого сина-школяра.
– Дякуємо, пане Вікторе, за цю розмову. Нехай Вам Господь допоможе у всіх Ваших справах в ім’я Борислава та України!
– Дякую і я вам!
Розмовляв Роман Соловчук, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень