Недалеко від Дрогобича, в Старому Селі знаходиться відпочинковий комплекс з банкетним залом «Сімейний маєток Сташека», знаний в народі як «СМС». Його власником є Володимир Мельник, добре відомий в Дрогобичі музикант, підприємець, творча людина з неймовірними організаторськими здібностями.
Проте мало хто знає, що Володимир Федорович – родич найвідомішого Мельника, Андрія Атанасовича, Провідника ОУН, уродженця Волі Якубової.
Доля звела нас з паном Володимиром 27 вересня на батьківщині легендарного Провідника ОУН Андрія Мельника в його рідному селі Волі Якубовій під час районного семінару з нагоди Міжнародного Дня туризму. А вже наступного дня, 28 вересня, відбулася наша розмова, адаптований запис якої пропонуємо увазі читачів «Трускавецького вісника».
– Пане Володимире, ми познайомилися у Волі Якубовій на семінарі по туризму, який організували Дрогобицька РДА і Дрогобицька районна рада. Як думаєте, що треба, щоб турист поїхав у села Дрогобицького району, а не лише до Трускавця, Дрогобича чи Східниці?
– 99% нашого успіху – це дорога. Добра дорога до села. Я був в Італії в різних селах – дорога є всюди. А в нас?
Мені розказали історію, не знаю наскільки вона правдива, але переповім її і Вам. В одному з сіл району голова сільради взяв з ріки гравій, щоб зробити людям в селі дорогу. За це отримав … шість років тюрми! Не подяку, не підтримку, а покарання. За що? Самі не роблять, і іншим не дають.
В нас навколо краса неймовірна, просто ми тут живемо і цього не помічаємо. З Трускавця возять людей на бойківське весілля, і везуть через Східницький перевал. Розповідають мої друзі з турфірми, що сама поїздка, огляд цих карпатських краєвидів для гостей важливіші, ніж саме бойківське весілля.
Якщо будуть дороги – турист їхатиме в села Дрогобиччини. Він їхатиме за позитивними враженнями, за емоціями, які запам’ятовуються на роки. І якщо йому сподобається, то він повертатиметься сюди знову і знову. І наш український турист, і зарубіжні гості.
– Ваше прізвище Мельник, і Ваша родина походить з Волі Якубової. Який родинний зв’язок між Вами та Андрієм Мельником?
– Я розкажу Вам те, що мені розповідали мої батьки. На Волі Якубовій були чотири брати Мельники. Мій прадід і дід Андрія Мельника – це були два рідні брати. Ми всі походимо з одного кореня, і представників роду Мельників насправді є багато. Лише в мого діда було чотири сини (мій батько в тому числі) та три доньки. А про інших, троюрідних і дальших родичів я так добре не розповім, бо не знаю. Батько мій помер у 1982 році, і вже не маю кого спитати. А з нашої родини, тої дідової, що було чотири сини і три доньки, нас зараз 14 чоловік. Остання з тіток нещодавно померла, її прізвище було Лужецька, вона жила на Волі Якубовій.
І мій батько, і його брати, мої дядьки, проживали в Дрогобичі.
– Чи знали Ви в дитинстві, що Ваш близький родич – це Андрій Мельник, і чи не було через це якихось переслідувань?
– Я виріс у радянські часи, і за час мого дитинства я ніколи про це не чув, мені ніхто це не розказував. Аж тоді, коли вже стала незалежна Україна, і почали говорити про Андрія Мельника з Волі Якубової, то аж тоді я почав у мами запитувати. Бо батька вже на той час не було, він помер в 1982-му. І мама мені призналася, що так, ми з цієї родини, і розповіла все, що знала.
– Розкажіть трохи більше про Вашу родину і про себе. Адже не кожен день випадає нагода поспілкуватися з правнуком Андрія Мельника по братовій лінії.
– Мій дід Блажкевич був єдиний грамотний чоловік на Волі Якубовій. У священика була хата під бляхою, і в нього була, більше ні в кого. Він був кравцем. А ще мав друкарську машинку. На Святу Вечерю до нас в хату прийшли люди з автоматами. Бабуся розповідала, що всі в чому були одягнені, в тому й пішли з хати. Ті, що прийшли – свиню зарізали, корову забили, коня забрали. І так моя сім`я виїхала з Волі Якубової і вже туди не повернулася.
Мою маму німці мали вбити. Бо заздрісні люди збрехали, що вона комсомолка, хоч насправді це було не так. Дідо їй порадив їхати на роботу в Німеччину добровольцем, і вона там відробила чотири роки. А за радянських часів була продавцем у центральному універмазі, дід допоміг їй з роботою. Працювала добре, і потім була завідуючою цього центрального універмагу.
Мій батько Федір Мельник (його називали Федь) був веселий компанійський чоловік, добрий організатор. Він досить потужно стояв у Дрогобичі, працював завскладом у «Змішторзі». А потім став завідуючим складом на лікеро-горілчаному заводі.
Ми жили в достатку. Але мені ніколи не давали дармове, я сам мав подбати за себе. Батьки рано о 8 годині йшли на роботу, і в 8 вечора приходили. Я завжди кажу, що в мене «дворянське виховання», бо виховувався, формувався «у дворі». В дворі ти мав за себе постояти, відповісти за свої слова.
Музику я люблю змалечку, почав грати з 8 класу, прямо на танцях. Мене знало все місто, всі казали: «О, то син Мельника». А я хотів самоствердження, що я сам, що я можу отримати визнання не як син Мельника, а як Мельник. І в 1979 році я виїхав з Дрогобича, поїхав у Ялту. Там я рік працював музикантом, чим довів, що я спеціаліст-музикант, а не просто син когось там. Потім я переїхав у Сочі. А в Дрогобич повернувся у 1982, коли батько помер. І тут теж я працював музикантом. Між іншим, працював у трускавецькому ресторані «Гражда».
В 2000 році криза – і я виїхав на заробітки до Італії. Там по сьогоднішній день. Але хотів би залишати свій слід і тут, зокрема в культурному плані. Ну і звісно долучитися до створення музею, де буде вшановано мого родича по татовій лінії Андрія Мельника.
– Під час семінару по туризму Ви розповіли зворушливу історію, від якої перехоплює дух. Чи можете її розповісти читачам «Трускавецького вісника»?
– В 2008 чи 2009 році я приїхав на короткий період з Італії до Дрогобича, і до мене подзвонили мої друзі-музиканти: Альфред Бенович Шраєр, Юрій Серватко і Лев Лобанов зробили єврейський ансамбль, почули, що я приїхав, і запросили, щоб я прийшов їх послухати. І я прийшов, концерт був у ресторані «Берізка». А це був банкет з нагоди того, що католикам подарували орган, приїхало 60 чоловік з Польщі, прийшли з мерії.
Виходить Альфред Бенович Шраєр на сцену і каже: «Панове, я прожив майже 90 років в цьому місті. У нас в місті було 10 тисяч євреїв, 10 тисяч поляків і 14 тисяч українців. Ми жили в мирі і злагоді, ходили один до другого в гості. Я зараз вам заспіваю пісню Івана Франка на музику Кос-Анатольського «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».
Я був глибоко зворушений. Це говорив єврей, котрий пережив чотири концтабори…
Мій дід Блажкевич мені розповів, що коли ми втекли з Волі Якубової, а потім прийшли німці, то німці взяли діда на ДОК (деревообробний комбінат) бухгалтером.
На діда написали донос, що він нібито комуніст до мозку кісток, причому такий комуніст як брат Сталіна. Діда викликали в гестапо. Дідо був інтелігент, гарно одягнувся і прийшов у гестапо. Німець через перекладача каже, що ось, прийшов донос, і запитує: «Яке Ви маєте відношення до комуністів?». Дідо каже – ніяке, я бухгалтер. Я не даю красти, не роблю махінацій, а веду як веду, по-чесному.
Під час розмови перекладач побачив, що дідо культурний, грамотний та порядний чоловік, а люди написали цей донос з ненависті. І він опустив одне слово. Коли німець спитав що там ще написано, перекладач сказав, що там написано: «Він – брат Сталіна». Гестапівець засміявся: «Сталін же ж грузин, який він його брат?». Таким чином дідо був врятований, його відпустили.
Коли дідо був на ДОКу, то Альфред Бенович Шраєр співав ввечері замість радіо, щоб люди в тому таборі не зійшли з розуму. Він кожен вечір співав людям пісні.
Коли дідо дізнався, що євреїв мали вивозити, він викликав Альфреда Шраєра, виписав йому звільнення і сказав, щоб завтра рано не приходив, бо всіх забирають на розстріл.
Я з цією історією жив все життя, я ніколи про це не говорив з Беновичем. Хоча я вчився в музучилищі, а Бенович там вчив мене. Але коли пройшов той концерт в «Берізці», то я вирішив поговорити з Беновичем на цю тему. Кажу: «Альфред Бенович, Ви пам`ятаєте такого Блажкевича, бухгалтера на ДОКу? Він дав Вам звільнення…».
І ось що мені розповів Альфред Шраєр: «Так, я пам’ятаю… Він дав мені звільнення. Але коли я прийшов додому, то нас всіх забрали, з батьками. Коли рано нас погнали в Броницю, я не мав сили йти і почав відставати в тій колоні людей, де було з 800 осіб. А на самому кінці колони йшли полонені німецькі офіцери, або німці, які мали необережність щось сказати проти фюрера. Вони були разом з нами в концтаборі, і чули, як я співав пісні вечорами. І там був один майор з Кракова, банкір. Я підійшов до нього і кажу: «Гер майор, скажіть, щоб мене десь тут розстріляли, бо я вже не маю сили йти до тої Брониці». Він тоді підійшов до конвоїра і каже, що це знаний музикант, співак, йому треба врятувати життя. На що конвоїр каже – ти що, не знаєш куди ми тебе ведем? А майор каже: «Я не за себе прошу. Даю слово німецького офіцера – йому треба врятувати життя…».
Тоді конвоїр взяв Альфреда Шраєра за обшивку, підвів до краю дороги і штовхнув. Там він пролежав до вечора. А всі решта ішли. І ніхто з цієї колони не повернувся…
Ввечері його знайшла українська дівчинка. Альфред не міг іти, то вона привезла велосипед, і тримаючись за нього, хлопець вернувся в місто, і українці його виходили. Ось така історія…
– Добро пам’ятається на все життя, і немає в житті нічого випадкового. А як бути зі злом, адже інколи людина вчиняє лихо, а відплати немає, принаймні за життя цієї лихої людини?..
– Ось яку історію мені розповів мій батько. На Волі Якубовій, коли вже сиділи хлопці в лісі, з Уралу приїхала вчителька. Молода дівчина, яка вчила грамоті дітей.
Один із мужчин нашого села прийшов до неї і каже: «Тебе хочуть вбити хлопці з лісу, а я тебе врятую». Він це вигадав, бо мав дещо на гадці. І каже він їй: «Я тебе відвезу до міста».
Вона йому повірила. Але він не повіз її до міста. Він повіз її в сторону Брониці, завіз її в ліс, там зґвалтував і вбив.
Коли дізналися, то його з сім`єю вивезли на Сибір. Коли вже його доньці було 18 літ, то там сплавляли ліс, а вона стояла близько, і на неї наїхав трактор, і вона загинула.
Цей чоловік привіз її сюди поховати, мій батько допоміг з похороном. Але коли на поминках цей чоловік встав і каже: «Я хочу випити, бо моя дитина загинула на чужині», то мій батько встав при всіх і запитав: «Та чи ти не пам`ятаєш за що? Так ти ж вісімнадцятилітню відвіз до лісу тоді. А це тобі вернулося! І я з тобою пити не буду». Поставив склянку і вийшов.
Наступного дня той виловив мого батька на базарі в Дрогобичі: «Ти мені, Мельнику, таке сказав!». «Я тобі правду сказав!». Той сів на поїзд, виїхав, і більше сюди не приїжджав.
Світом править Бог. Не можна робити зло. Все нам вернеться…
– Коли Ви почули про свій родинний зв’язок з Андрієм Мельником, чи не виникало у Вас бажання докластися до увіковічення пам`яті Вашого відомого родича?
– Зараз я став на ноги, заробив собі на маєток, бо виїхав на заробітки ще в 2000 році. І фактично я досі весь час на заробітках. Там заробляю – тут вкладаю. Зробив садибу «Сімейний маєток Сташека» в Старому Селі коло Волі Якубової, весільний зал там є.
І в мене появилося бажання допомогти у справі музею Андрія Мельника. Коли я звернувся в Дрогобичі в музей, там сказати: «Йдіть на Волю Якубову». Коли прийшов на Волю Якубову, то там ніхто нічого мені не міг сказати чи пояснити, ні тим більше порадити. Один я не міг би потягнути музей, бо це досить великі кошти.
І ось тепер я почув, що Лев Ярославович Грицак хоче такий музей зробити, вже навіть купив для цього хату в Волі Якубовій, збирає інформацію про Андрія Мельника, експонати. Хочу подякувати йому за цю велику та добру справу. Я в захопленні від цього, і по-людськи готовий допомогти чим зможу.
Оскільки я музикант і маю відношення до культури, я тут же побіг до своїх знайомих, і порадився щодо концепції музею – з музейними працівниками, художниками, літераторами, науковцями, викладачами університету. Ось, для прикладу, мій товариш Василь порадив, що до цього музею пасувала б криївка, адже Андрій Мельник – це провідник націоналістичного руху, ОУН, визвольної боротьби. Робити її, звісно, треба по технології – як справжню криївку 1940-1950-х років.
Інший товариш Ігор готовий допомогти з пошуком архівних матеріалів. А ще мені подали таку ідею, що пасувало б замовити воскову фігуру Андрія Мельника – вона була б центральною фігурою, осередком музею.
Я не знаю всіх задумів Лева Ярославовича, не знаю розмаху крила – скільки коштів може бути виділено на цей музей, але чомусь вірю, що цей музей дійсно постане в найближчому часі. Хоча я розумію, що все це коштує, за все треба платити: і за облаштування криївки, і за пошуки в архівах, і за експонати, і навіть потім оплачувати працю тих людей, які будуть працювати в музеї, доглядати за ним.
– Напевно Ви знаєте, що успішним людям заздрять, і часто замість допомоги ставлять палки в колеса. Це стосується не лише Лева Ярославовича, це стосується багатьох людей, які щось роблять, чогось досягають в житті. А посередність не може з цим змиритися…
– Заздрість – це щось страшне. В нас ніхто не порадіє, якщо ти чогось досягнув, якщо ти щось робиш. Зненавидять до неможливості. Судять по собі – ти маєш, бо ти вкрав.
Можеш робити краще – роби, я піду до тебе вчитися. Я музикант, якщо я погано граю, то збери людей, купи апаратуру, навчися грати, зроби концерт – я піду послухаю і може піду до тебе в учні.
Зроби краще за мене, і нас вже буде двоє. Так ні, в нас люблять хіба ходити, обмовляти, обливати болотом. Скажи мені, що ти зробив? Люди, які роблять щось добре, залишають слід на землі, слід у пам`яті свого краю, свого народу та держави.
Кожен має вносити свій посильний вклад, свою лепту. Я роблю одне, розвиваю свої таланти, Лев Грицак, для прикладу, має іншу місію, і в плані спорудження музею Андрія Мельника може зробити більше. Я готовий допомогти. Гадаю, що докластися до того, аби цей музей був на дійсно потужному рівні, має кожен небайдужий у нашому краї – й історики, й жителі села Воля Якубова, і керівництво району.
Я вірю, що цей музей постане в близькому часі, і мій родич Андрій Мельник буде гідно вшанований у своєму родинному селі – не лише пам’ятником, але й музеєм, куди будуть приходити багато людей, і будуть вражені від того, наскільки цей музей відповідає духові Андрія Мельника.
– Дякую за розмову.
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень