Четверте за порядком засідання Дискусійного клубу в Дрогобичі можна назвати найбільш вдалим. Адже тема і актуальна, і така, що може об’єднати владу та опозицію – «Проблеми збереження історико-архітектурної спадщини Дрогобиччини». Цього разу влада не проігнорувала засідання, варто назвати присутність хоча б гостей зі Львова – двох заступників начальника управління архітектури та містобудування Львівської обласної державної адміністрації Андрія Левика та Романа Онишка. Дрогобич представляла головний спеціаліст із питань збереження культурної та архітектурної спадщини відділу культури Дрогобицької міської ради Галина Луцька. Був запрошений і головний архітектор Трускавця Олександр Грищенко, та він не зміг прибути, бо був на лижах. Натомість архітекторів та знаних людей у залі не бракувало. Назвемо тих, хто взяв активну участь у дискусії: ведучий дискусійного клубу, редактор газети «Тустань» Анатолій Власюк, голова Товариства «Юрій Дрогобич» Володимир Кондзьолка (дякуємо принагідно пану Володимиру за надані для нашого вісника унікальні фотографії), голова ДМО Української партії Олег Косик, який виступав у ролі експерта, архітектори Остап Федоришин, Володимир Кушнір, Ростислав Кривко, п. Сметана, депутати Дрогобицької міської та районної ради Володимир Ямельницький, Петро Суда, Роман Курчик, Василь Панів, Любомир Сікора, знамениті громадські діячі Хосе Турчик, Сергій Розора, Ярослав Янишин, Марія Прим’як, Святослав Сурма, Святослав Грабовський, Юрій Біда, Олег Дукас, Анатолій Тимощук, представники преси.
Пан Олег Косик на слайд-шоу продемонстрував, які ж унікальні архітектурні перлини є в місті Дрогобичі, яким було місто за часів Польщі, але й зупинився на ряді об’єктів, які кричуще не вписуються в архітектурні ансамблі, вносять дисонанс, дисгармонію, а простіше – не личать Дрогобичу. Невдалі конструкції металопластикових вікон чи дверей, половинчасті ремонти, кричуща реклама, знищені дахи, відсутність будь-якого смаку при фарбуванні сусідніх об’єктів (а є й випадки, коли фасад одного об’єкту помальований на зелено, а інші три сторони будівлі коричневою чи жовтою фарбою. Та це ще не все. Деякі пам’ятки архітектури ремонтуються роками, та результату нема, а є лише відмивання коштів (за приклад наводилася хоральна синагога, в яку хасиди вклали колосальні кошти, а хитрі людці тільки дах відремонтували, обманувши таким чином всю єврейську громаду міста). За приклад архітектурного неподобства було вказано ситуацію із церквою святого Юра, яка загороджена приватними будиночками, яка вже ось три роки ніяк не може потрапити у список ЮНЕСКО. І хоча культову споруду почали ремонтувати, та сталося це тільки після ініціативи знизу, про що розповів детально підприємець Юрій Біда.
За приклад дбайливого ставлення наводили Європу і Польщу зокрема, нарікали на причини стану речей, та ведучий час від часу закликав шукати не винних, а шляхів виходу. І тут виявилися досить цікаві речі. Виявляється, проблеми, які порушували в Дрогобичі, є майже в кожному місті. Генплан залишається тільки на папері, кожен старається обійти закон як лишень може. Якщо питання важко вирішити на рівні Дрогобича, його можна вирішити у Львові, якщо не вдається у Львові, то в Києві точно посприяють, за додаткову плату, звісно ж. Депутатам надаються земельні ділянки під садівництво чи городництво, а потім там виростають будинки і часто такі, що зовсім не пасують до ландшафту. А про збереження історичного обличчя центрів міст ніхто навіть не думає. Дрогобич є яскравим прикладом цьому, коли в історичному центрі торговий комплекс на торговому комплексі. Фактично дрогобицький базар тягнеться від Ратуші через Малий Ринок, через новий ринок, який буде в колишньому «Прометеї», через ринок, який постає на місці громадської вбиральні, попри «Рукавичку», біля якої не вирішено питання потоків ні транспортних, ні пішохідних, і через всю вулицю Пилипа Орлика далеко поза автостанцію, включаючи до цього ту частину «шанхайчиків», що знаходяться на початку вулиці Володимира Великого.
Та повернімося до знакових архітектурних споруд Дрогобича. Будинок Яроша, ратуша, костел та дзвіниця біля нього, знана ще як оборонна вежа, шпихлір, сільзавод, палац мистецтв, будинок школяра, прокуратура, будинки відділів освіти та охорони здоров’я, університетські споруди, бальнеологічна лікарня, церкви – наче в калейдоскопі проминає Дрогобич, який можна і треба показати Україні, світові. Але про що мова, коли навіть в області не дуже хтось щось знає про Дрогобич (про це вів мову представник львівської туристичної компанії). Сергій Розора теж задав досить риторичне запитання – чому відпочивальники із Трускавця на вихідні їдуть або на свині на Самбірщині дивитися, або молоде вино із пластикових бочок на Закарпатті пити, а Дрогобич під боком їх не цікавить?
Найкращим виступом можна було б назвати промову пані Марії Прим’як. Ця промова стосувалася і недбалості попередньої дрогобицької влади, коли цільово жертвувані меценатами на порятунок церкви святого Юра кошти витрачалися на інші потреби, і історії будинку Яроша, який власник Трускавця викупив у братів Шпіцерів, і затіненого деревами величного дрогобицького костьолу, і відсутності нормальних та доступних довідників та путівників, і варварського вчинку із рестораном «Україна» (там австрійський інтер’єр зберігся навіть в радянські часи, а вже за незалежності приміщення перетворили на склад секонд-хенду), і втрачених дрогобицьких старих аптек, не кажучи вже про можливість залучення коштів на порятунок пам’яток єврейської чи польської культури у багатих представників цих національностей, в тому числі і в Україні (для прикладу, називалися прізвища Коломойського, Вексельберга). Володимир Кондзьолка зауважив, що спадщину Дрогобича не потрібно ділити на польську, австрійську чи українську, а спільно дбати про її збереження та примноження. Пан Анатолій Тимощук поставив досить цікаве запитання: чому австрійці, поляки, німці не залишали на стінах написів, а молоді українці своїми графіті розмальовують стіни архітектурних пам’яток? Кому потрібне таке «увіковічення»? Пан Хосе Турчик висловився більш образно: «Найбільші злочинці від архітектури живуть в Дрогобичі» та з болем у серці розповів про ситуацію навколо сіль заводу, який дійсно може стати окрасою туристичного маршруту. А до речі, чи є ті туристичні маршрути, чому не розробити маршрути шляхами Франка, Коваліва, схему найбільш цікавих в архітектурному та історичному плані сакральних споруд? На жаль, маємо мало інформації, в нас багато говорять, бо всі розумні, а в наукових бібліотеках та архівах Львова більшість відвідувачів – іноземці. Для прикладу, щоб знайти максимум інформації про архітектурні перлини сіл Дрогобицького району, варто пошукати книг, виданих у Польщі, про що сказав у своєму виступі Ярослав Янишин.
На засіданні Дискусійного клубу піднімалися і інші питання – недосліджені провалля та підземні ходи в Дрогобичі, хоча є такий ресурс як педуніверситет та його істфак, нищення реліктів (якщо в 1960-х роках у Дрогобичі було понад 300 екзотичних реліктів, то тепер залишилася одна лише магнолія), глум над історичною пам’яттю, коли за пам’ятником розстріляним воїнам УПА знаходиться розважальний заклад. Згадали і про висаджені 100 тисяч дерев та кущів – де вони?
Ніхто не дотримується правил забудови, архітектурна анархія породжує підозру щодо архітектурної та біляархітектурної корупції. Містобудівна рада не рекомендує – депутати приймають, рекомендує – не приймають. Як зазначив пан Остап Федоришин, біля 90% пропозицій архітектурної ради не враховуються або ж ігноруються. Отак і є, що громада має свою думку, а чиясь особиста доцільність запросто переважує шальку терезів на свою користь. Тоді і виникає «корупційна» архітектура від «нових» дрогобичан, коли власник плювати хотів і на думку сусідів, і на думку громади, наслідуючи «нових українців» з анекдотів. А Дрогобич невпинно європеїзується євровікнами, глобалізується відмовою від національного українського чи польського стилю, надіється у питанні вирішення цього та інших питань на вихідця з краю – міністра культури Михайла Кулиняка. Кажуть хтось там думкою багатіє, тож на Дискусійному клубі можна було думками ділитися. І ділилися ці думки, наче одноклітинні (амеби, інфузорії), може буде тих думок багато та й дійдуть вони до свідомості кожного – шануймо, що маємо. Бо найчастіше починаємо шанувати, коли втратимо. А втрачено вже багато.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень