/Чому не варто читати статтю й відповідати Путіну/
Нам не потрібно нічого відповідати Путіну, бо його мета — не комунікація задля пошуку шляхів залагодження конфлікту, а лише маніпуляція задля того, щоб у ньому перемогти.
Моя стаття про когнітивну війну, що вийшла на «Детекторі медіа» за 6 днів до публікації сумнозвісної «аналітичної праці» Володимира Путіна, досить детально пояснювала, чому і як такі тексти від президента Росії з’являються, на що спрямовані та яку мету переслідують. Втім, звісно, не очікувалося, що хтось зверне на це увагу.
Та нам своє робити, у зв’язку з чим я навмисно не читав статтю Путіна, щоб написати матеріал, який ви зараз читаєте. Російська смислова спецоперація пройшла настільки успішно, що в Кремлі вирішили повторити її ще раз. Таким чином, 13 липня записали ще й відеоінтерв’ю Путіна, в якому він пояснював, чому й навіщо написав статтю й кому вона адресована.
Знову ж таки, і його я не дивився, щоб залишити свідомість вільною від маніпуляцій, написати цей текст, а потім уже перейти до аналізу тієї маячні, як це вже зробив віцепрем’єр Олексій Резніков.
Коротка історія новітньої українсько-російської смислової війни
Як відомо, національну ідею в Україні із середини 90-х не шукав тільки лінивий. І це абсолютно природно, оскільки, по-перше, якщо багато людей шукають, то хто-небудь, можливо, і знайде. По-друге, якщо б це відбулося, то така б людина озолотилася б.
В новітній період, у 2011 році, системно й методологічно цим займалася, зокрема, група мислителів і стратегів під назвою WikiCityNomika. До групи входили Анна Валенса, Поліна Башкіна, Тетяна Жданова, Марія Макуха, Валерій Пекар, Євген Пестерніков та, на різних етапах, інші їх друзі й колеги.
Зокрема, ця група працювала над створенням «Смислової платформи України», «Місії та культурних кодів українців», «Туристичного бренду України», а також проводила сесії брендингу окремих міст України. Збереглися, навіть, відео цього процесу.
У Росії, вже на той момент, витрачалися мільйони рублів на розвиток такої індустрії мислення та обміну думок, за безпосередньої участі Владислава Суркова і таких його друзів по ГРУ, як, наприклад, депутат Держдуми Сергій Шишкарьов, якого вважають замовником убивства журналіста Аркадія Бабченка. Ще у 2006 році Шишкарьов написав програмний текст «Идеология пораженчества».
Окрім «Вікісітіноміки», таку діяльність в Україні проводили й інші організації, зокрема «Центр розвитку суспільства». Однак займалися розбудовою українських сенсів і «інші» люди.
Наприклад, ґрунтовне дослідження під назвою «Український характер» провели й експерти «Центру соціальних досліджень “Софія”» політолога Андрія Єрмолаєва, близького до Сергія Льовочкіна. Втім, на мою думку, 2013 рік перевернув неквапливе мислення українців про сенс свого існування.
Наприклад, медіамоніторинг у березні — травні 2013 року зафіксував більш ніж 12-кратне зростання згадуваності ключових слів, пов’язаних із темою ЛГБТ, в російськомовному онлайн-просторі.
Вже влітку 2013 року я написав статтю «Гомосексуалізм та інцест як важелі в геополітиці» (копія тексту зі світлинами). Вже тоді було чітко зрозуміло, що смислове поле України опинилося під атаками, які нині модно називати когнітивними.
Цунамі російських грошей було кинуто на те, щоб обговорювати, чи будуть внесені зміни про одностатеві шлюби в Конституцію України одразу після підписання Асоціації з ЄС, чи ні. Ну, далі ви знаєте. Через вісім років ми знову повернулися до «проблеми Медведчука» і його «Українського вибору».
Кремлівський смисловий «план Барбаросса»
Вже до середини березня 2014 року основні сюжети ключових серіалів, про які я пізніше напишу в «Білій книзі спеціальних інформаційних операцій проти України 2014–2018», були відіграні Кремлем та російськими спецслужбами.
Головною стратегією було обрано дегуманізацію українців та приліплення їм ярлика нацистів. Все, що відбувалося потім, було лише варіаціями на тему та креативними сиквелами основних сюжетів.
Однак цей рівень маніпуляцій усе одно залишався дуже низовим та інструментальним. Серйозну небезпеку становила українська інтелектуальна еліта, яка могла розбити ці потуги. Зокрема, та сама команда «Вікісітіноміки», яка ще впродовж Революції гідності трансформувалася в рух «Нова країна», що пізніше стала інституалізованою громадською організацією.
Таким чином, смислова спроможність в Україні й так існувала. Та оскільки її забезпечення ресурсами можливе виключно за умови участі держави, вона в мільйон разів програвала вже існуючій інфраструктурі Росії. Бо, там Сурков вже встиг отримати на «Сєліґєрі» і на фінансуванні руху «Наші» стільки, скільки Україна ніколи не зможе виділити на все національно-патріотичне виховання разом взяте.
Тим не менш, у квітні 2014 року, на початку агресії Росії, Валерій Пекар публікує статтю «Границы и дороги: Судьба Украины в мировом контексте», в якій простими словами описує той цивілізаційний розлом, у який ми ненароком вступили своєю Революцією гідності і звалилися у прірву війни за самовизначення.
У цій статті Пекар описує «світ Сонця» (або «світ кордонів») та «світ Місяцю» (або «світ доріг») у розумінні письменника Самуеля Гантінгтона: «Календар визначає наше життя набагато більше, ніж ми думаємо, — а для стародавньої людини в ньому була укладене майже все життя, приблизно як в смартфоні для нашого сучасника. Сонячний календар створив сонячну цивілізацію Єгипту, місячний календар сформував місячну цивілізацію Межиріччя.
Складно сказати, чому так стало й чи могло бути інакше. Однак ми бачимо абсолютно різний вигляд двох світів, і настільки ж різними є їхні шляхи».
За словами Пекаря, «сонячні держави», як Єгипет або Рим чи гітлерівська Німеччина, належать до «світу кордонів». Ключовим для них є територія, контроль та експансія.
Протилежністю цьому є «світ доріг», який не є формалізованим, і водночас залишається єдиним через постійний рух товарів, сенсів, емоцій і настроїв. Так, у «світі доріг» народилася «місячна» Київська Русь, перебуваючи на шляху «з варяг у греки» та зі сходу в Європу.
Натомість «сонячна» Московія стала управлінським продуктом Золотої Орди та частиною «світу кордонів» із пріоритетами у сфері експансії, віджиму данини, контролю над територіями. Навіть зараз саме «дороги» є однією з двох ключових проблем Росії. Ніхто ж не каже, що є дві біди — це «дурні і кордони»!
Таким чином, у 2014 році Україна вперше за 400 років змогла вирватися зі світу кордонів, щоби повернутися до своєї колиски — «світу доріг», в якому й перебуває більша частина західного суспільства.
Заочним радикальним опонентом українських смисловиків у той час був професор Московського державного університету (МДУ) Олександр Дугін — ключовий провідник ідей євразійства та збройного нападу на Україну. Його тези та ідеї навесні 2014 року поширювали в інфопросторі з неймовірними масштабами та швидкістю.
Можливо, він і не читав концепції Валерія Пекаря, однак можна сказати, що він абсолютно точно був у тому самому контексті, що й українські мислителі. У червні 2014 року керівництво МДУ звільнило його з посади завкафедри соціології міжнародних відносин за роздмухування агресивної війни, а через декілька днів Дугін нагадує, що він є автором книжки «Путін проти Путіна».
За словами Дугіна, «есть две идентичности Путина — патриотическая героическая (солярная) и более склонная к либерализму и компромиссам с Западом (лунарная). Солнечный Путин — спаситель России во Второй чеченской компании, освободитель Осетии и Абхазии, герой Крыма».
Іншими словами, Дугін також розділяє погляди Самуеля Гантінгтона на протистояння цивілізацій. І дискусія між представниками інтелектуальних еліт, як би це не було дико і дивно під час кривавої бійні, яку Путін влаштував на сході України, могла би відбутися.
Однак… Усі, хто був спроможний з українського боку вести дискусію (наприклад, Сергій Дацюк), повторювали одне й те ж — «там ні з ким говорити». Представники смислового потенціалу Росії або самоусувалися від «політичних питань», або, як Дугін, були налаштовані виключно на інтелектуальне обслуговування правлячої еліти в обличчі Путіна.
Тому смислова війна так і залишилася на рівні пропагандистських серіалів, одним із яких є маніпуляція історичними фактами. Саме цей рівень і продемонстрував нам Володимир Путін у своїй статті від 12 липня 2021 року. А це породжує питання: навіщо вести з ним дискусію на інструментальному рівні, де Кремль переважає нас ресурсами?
Зброя світу доріг
У вересні 2014-го Валерій Пекар від імені Громадського оперативного штабу (ГОШ) публікує ще одну статтю під назвою «Сім рівнів війни: стратегічна рамка для України», в якій найвищим рівнем військового протистояння називає «геокультурну, або онтологічну війну (“війна Аполлона”, в інших джерелах звана також “війною Христа”).
Це війна за істину, за домінуючу парадигму мислення. І така війна йде в світі постійно».
По суті, це те саме, що сім років потому (у 2021-му) натівські генерали почнуть називати «когнітивною війною». Росіяни, інтелектуального складу, від початку агресії чудово знали, про що саме йдеться в цьому контексті, оскільки з їхніх вуст часто звучало «Крим відібраний не по закону, але по справедливості».
Тобто, окрім домовленостей між людьми, що виражені у підписаних паперових документах про правила співжиття, є якась вища ідея, істина, заради якої ці домовленості було ганебно порушено.
На цьому смислові баталії між Україною та Росією тільки загострилися. 1 червня 2016 року на сторінках популярного російського видання «Вєдомості» виходить стаття культуролога Даниила Дондурея (нині покійний) «Російська смислова матриця», в якій він використовує слово «смисловики», за аналогією із «силовиками». Через тиждень виходить друга частина цього матеріалу «Смисловики могутніші за політиків». У своїх статтях він у загальних рисах описує, як само було досягнуто мети не випустити російський народ із парадигми існування в радянському концтаборі таким чином, щоб їм це подобалося самим.
По суті, більшість програмних текстів, які публікуються в Росії тими, хто відносить себе до смисловиків — це переважно виправдання тієї агресивної поведінки, яку демонструють російські політичні еліти та нав’язують її суспільству.
Так, зокрема, Владислав Сурков у квітні 2018 року публікує статтю «Самотність напівкровки» («Одиночество полукровки»), в якій пояснює, що «ми, дєскать, к Западу з усією душею та розкритими обіймами», але він нас не прийняв, що призвело до зламу у 2014 році та до повного відділення і відмежування Росії від західної цивілізації.
За формою Сурков є непересічним автором і добре володіє словом, але за суттю — це всього лише пояснення з похмілля, чому після надлишкового вживання алкоголю ти «герба національного розбив»?
Таким чином, смислова ідея в Росії знову поставлена на обслуговування політичної адженди Кремля. Дії йдуть попереду смислів. А смисли підганяються під вчинені дії.
Те ж саме стосується і його публікації від лютого 2019 року «Довга держава Путіна» («Долгое государство Путина»), яка також за своєю суттю є суцільною одою государю та не містить роз’яснення цивілізаційної ролі та місії того самого «глибинного народу», про який Сурков і пише.
Через сім років після виходу першої публікації про рівні війни, буквально два місяці тому, Валерій Пекар та Андрій Длігач вчергове оновили свій матеріал «Сім рівнів війни», в якому незмінним залишився тільки той самий, найвищий — онтологічний рівень. Або, як пропонують зараз в НАТО — когнітивна війна.
У грудні 2018 року, також з допомогою Валерія Пекара та Євгена Пестернікова, я, спільно з представництвом National Democratic Institute в Україні, ініціював проведення стратегічної сесії з питання «Українського стратегічного наративу», де було опрацьовано одну з моделей створення смислової платформи для українців у інформаційному просторі.
Практично через рік таку стратегічну сесію було повторено, але вже волонтерськими силами, бо «новим обличчям» було не до того. За її результатами вийшла моя стаття «Історія України та українські сторіз» в рамках циклу статей «Українські Основи», який також було створено за координацією Валерія Пекара.
Цей огляд програмних текстів та осмислення реальності з російського та українського боку яскраво демонструє основні відмінності між смислами, що продукує Кремль та українське суспільство. Якщо ви почитаєте матеріали, які я навів у цій статті, стане зрозуміло, що «аналітична записка» Путіна навіть «поруч не стояла» з тими напрацюваннями, які вже є в смисловому просторі України.
Чому не варто читати статтю й відповідати Путіну
Оскільки Путін 68-річний гопник, його комунікація будується за моделлю блатного бандитського (червоного) світу: якщо хтось «кинув тобі пред’яву» та ще й «обоснував» її, то ти маєш відповідати. Незалежно від того, чи влаштовує тебе контекст або форма комунікації.
Саме тому, коли Володимир Зеленський у відповідь на запитання журналіста сказав, що заздрить Путіну, бо в нього є час на написання «аналітичних записок», Путін, у свою чергу, сказав, що треба «уважно прочитати її спочатку, цю статтю, проаналізувати, підняти документи, я думаю, що вони так і зроблять, вони знайдуть, про що тут поговорити. Коли я говорю “вони”, я маю на увазі політичне керівництво сьогоднішньої України».
Іншими словами, Кремлю дуже сподобалося, що результатом когнітивної спецоперації у вигляді путінської статті став потужніший хайп навколо цього питання в Україні. Тільки до мене особисто зверталося за коментарями шість українських медіа, п’яти з яким я відмовив, щоб не поширювати ворожий наратив, а у відповідь на звернення «Радіо Свобода» дозволив собі висловитися стосовно несприйняття статті.
Використовуючи класифікацію Пекара-Длігача про рівні війни, можна сказати, що Володимир Путін запрошує Зеленського і нас знову поборотися на «другому рівні», яким є війна України за незалежність від російсько-радянської імперії кремлівських клептократів. На цьому рівні «стратегічна мета Росії полягає у встановленні на українській території довгострокового керованого хаосу».
Саме тому дискутувати з Путіним про історичний контекст єдності або роз’єднаності українського та російського народів є абсолютно безглуздим. Бо блатний гопник, який «кинув тобі пред’яву», буде тиснути на тебе, доки ти підбираєш контраргументи. Причому якість цих твоїх контраргументів та їх доведеність жодним чином не має значення для досягнення мети гопника. Єдина його мета — твоя покора. А як тільки ти почав відповідати на той контекст, який він тобі запропонував, — це вже ознака покори. Це вже ознака того, що він, а не ти, керує процесом комунікації.
Така схильність до покірності перед аб’юзером є однією з ознак глибокої травматизованості українського суспільства. Концепція «протидії», з якою я поступально борюся у сфері розуміння феномену дезінформації, продиктована саме цією травматизацією, коли ти не маєш сили і сміливості вирватися з процесу комунікації з аб’юзером. Ти не можеш просто відвернутися і піти собі розвиватися далі, бо вище та розумніше за нього. Тобі треба залишатися і захищати себе та протидіяти насильству у доступний тобі спосіб.
Про причини і контекст травматизації українського суспільства дуже детального говорить Євген Глібовицький. Це є, на мій погляд, дуже логічним, оскільки для того, щоб врятуватися від аб’юзера, спочатку потрібно прийняти свою травму, погодитися з нею і переосмислити свою ідентичність та свої бажання.
Саме тоді, якщо ми це зробимо, ми зрозуміємо, що нам не потрібно нічого відповідати Путіну, бо його мета — не комунікація задля пошуку шляхів залагодження конфлікту, а лише маніпуляція задля того, щоб у ньому перемогти.
Коли ми приймемо нашу травму і зрозуміємо, що Московія і весь радянсько-російський народ — то, фактично, є наше породження, монстр, якого ми самі колись створили своєю слабкодухістю та небажанням нести відповідальність за своє майбутнє, тільки тоді ми зможемо не реагувати на запрошення боротися на «другому рівні», а будемо спокійно перемагати на «сьомому рівні», доки Путін борсається у своєму пропагандистському лайні.
Дмитро Золотухін
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень