Там, де тепер сучасні будівлі по-новому «фарбують» простір, колись існувала зовсім інша самобутність: Монастир XV ст., дерев’яні храми. І все це на віддалі 6 км від Дрогобичі за Гіркою і Сільцем, де існує мальовниче село Колпець, що квітне весною у просторі своїх садів. Правда, лише в книжках і в людські пам’яті чи у назві Колпецького лісу. Тому Ви не знайдете на карті його, лише пізнаєте як назву району Стебника, з яким творить разом долю з 1976 року.
Не тільки Дрогобич славиться дерев’яними храмами, в Колпці їх було не менше. Одним із них є церква майстра Ілька Дум’яка, що красиво увінчував село з 1818 року на горбочку. Саме від горбка, невеликої гори, що по-словацьки – «копець», скоріш за все походить назва, хоча не можна відкидати і слова «купець». Окрасою села, як ми вже мовили, були дерев’яні храми. І серед них церква «Введення Діви Марії в Храм», яка веде свою тривалу історію з минулого. Також історія не творилася без церковних фундаторів, які й до сьогодні не перевелися у славному Стебнику.
Ще в 1932 році розпочалося будівництво нової церкви. І фундатор Микола Терлецький організував громаду, щоб спільно будувати храм. Робота посувалася добре, але воєнні лихоліття не дозволили завершити будівництво. Тож миряни ходили молитися до старого храму. Непересічною особистістю став о. Йосиф Маринович, котрий в 1946 приїхав у Стебник і привіз дзвін та копію Кальварійської Богоматері, що й до сьогодні ще є. Незважаючи на релігійні переслідування, о. Йосиф зумів організувати громаду для завершення храму, навіть звертався за різними дозволами до Московського патріарха. І цьому сприяв директор місцевого заводу, про це знала влада. Уявіть собі, яка віра в цих людей була в період наступу на християнство, що стебни чани не відступили! Після торжественного відкриття в 1954 році у храмі відбулася перша літургія. Та через сім років церкву закрили, а ще три роди згодом сталася чергове нещастя – пожежа, яка знищила в4се, окрім дзвіниці, яку громада як символ зберігає по цей день.
З Незалежністю мешканці Колпця знову приступили до будівництва церкви, відновлення якої завершили у 2000 році і освятили 3 грудня, Нагадаємо, що храм зводили своїми силами за кошт громади. А громада тут дружна, вміє берегти традиції, що тягнуться з сивої давнини.
До речі, ще в 1915 році тут віднайшли єгипетські буси, виготовлені в третьому тисячолітті до нашої ери. А поруч, у Стебнику, залишилися стоянки пастухів, яким близько 4500 років.
Звісно, всю історію села не викладеш на одному аркуші паперу, тому промайнемо уявою крізь тисячоліття й опинимося в минулому столітті, коли через село була прокладена залізниця та діяв соляний промисел. Мало хто знає, але соляну ропу на поч. XX ст. подавали трубами звідси аж до Дрогобицького сільзаводу. Тому на гербі села зображено п’ять купок солі, Саме сіль рятувала, мешканців села від голоду в роки війни. Та, незважаючи на багату землю, багатьом жителям села довелося шукати кращої долі по світах. Багато із них розсіялось по світу в далекій Австрії, Франції, Польщі, Росії. Серед них і Осип Тарнавський – талановитий різьбяр, котрий виїхав до Австралії, де й помер.
Та всі вони ніколи не забували рідного села. Не могли забути, бо в пам’яті оживала не тільки земля, а й дещо більше — той дух, який оселився в серцях Завдяки вірі, до якої приходили через, храм. Тому й не дивно, що жителі Колпця так ревно ставляться до своєї святині.
Артур Сом, тижневик «Каменярі»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень