Від травня цього року у рамках нібито “боротьби зі стихійною торгівлею в курортному парку”, приватні охоронці почали ставити претензії не лише до тих, хто продає продукти та усякий крам, а й до вуличних музик, які є окрасою кожного європейського міста й донедавна підсолоджували настрій трускавецьким відпочивальникам.
Грати в парку заборонили не лише тим, хто звуковою підсилювальною технікою може й створював певний дискомфорт для відпочивальників, а й акордеоністові Володимиру Ковалишину та відомому в Україні виконавцеві на старосвітських кобзарських інструментах Василю Кириличу. Останній через свою зайнятість дуже зрідка виходив у парк співати кобзарських пісень, а коли одного дня вирішив збагатити зачерствілі душі теперішнього зматеріалізованого люду старовинними думами, то йому… намагалися це заборонити. Тоді, щоб не допустити ескалації конфлікту та не виносити сміття з хати, “Трускавецький вісник” виступив у ролі посередника. Було організовано зустріч постраждалої сторони з міським головою Трускавця Русланом Козирем, в результаті якої вдалося досягти порозуміння. Воно полягало в тому, що відтепер до музик ніхто не виставлятиме жодних претензій.
Як могли зауважити читачі нашого видання, про цей випадок тоді, у травні, ми не обмовилися жодним словом. Зробили це свідомо всупереч нашій позиції, що нічого від громади приховувати не варто. Хоча вже тоді можна було подібний інцидент трактувати, як намагання переслідувати українську пісню в місті-курорті на Західній Україні (!). Та все ж ми пообіцяли меру Трускавця, що цю тему порушувати не будемо і слова дотримали. Та, на жаль, не дотримав обіцянки міський голова. Можливо, це і не його вина, бо є ще території в Трускавці, на які влада його не поширюється і такими територіями є землі, які знаходяться чи то у власності, чи то у вічній оренді в ЗАТ “Трускавецькурорт”.
Отже, тихого п’ятничного ранку 15 липня на східцях у затінку в тридцяти метрах від верхнього бювету присів бандурист. Розчохливши свій музичний інструмент та налаштувавши його, почав сивочолий кобзар награвати давню українську мелодію. Спраглі живої автентичної музики та української пісні, відпочивальники гуртом обступили бандуриста, слухали його, роздивлялися, як пальці вміло перебирають струни старосвітської бандури. Бо ж ще з давніх часів в Україні кобзарі користувалися шаною та повагою серед народу, але їх ніколи не любили власть імущі. Та навіть за часів царської Росії чи тоталітарного комуністичного режиму годі було собі уявити, щоб до музиканта поставилися так, як це мало місце вже за нашого сьогодення, за часів незалежної України. “Це приватна територія, тут щоб грати, потрібно мати дозвіл комерційного директора ЗАТ “Трускавецькурорт”. Присутні були обурені такими нахабними словами охоронця, після словесної перепалки та взаємних звинувачень у неадекватності бандурист залишився на своєму місці. Але чи міг він далі із таким спокоєм та насолодою продовжувати свою благородну місію, яка творить благодатний дух нашої оздоровниці, коли йому просто наплювали в душу? Очевидно, що ні, тож бандурист зібрав свої нехитрі пожитки і пішов шукати правди, наче герой староукраїнських дум.
Святе місце порожнім не буває, за кілька хвилин в затінку біля сходів підприємлива господиня почала продавати пляцки, але її ніхто й не думав турбувати. Лунала і музика, але це було крикливе голосіння з гучномовця, запрошення відвідати концерти в ПК імені Шевченка, а не автентика, яка торкається струн душі.
– Що плануєте робити далі? – запитую в бандуриста.
– По-перше, було ображено мою честь та гідність, тож, можливо, позиватимусь. У травні Руслан Козир вибачився переді мною за інцидент біля нижнього бювету, натомість слів вибачення від охоронної фірми я так і не почув. Також повідомлю про цей випадок у Національну спілку кобзарів України – такого в Україні не чувано, щоб бандуристові забороняли грати. Це ж не на чиємусь обійсті я грав, а в громадському місті. Подібних проблем у мене не виникало ніколи ні у Львові в Шевченківському гаю, ні в Кракові, ні в інших українських та закордонних містах.
– А до мерії знову не будете звертатися?
– Я думав над тим, що у випадку повторення інциденту варто зібрати з десяток бандуристів і почати грати під будинком Трускавецької міськради. Влада в місті повинна знати про все, що робиться і належним чином реагувати. Бо ж дії цих горе-охоронців та тих, кому вони служать, щодо мене та інших музик, порушують права людини та суперечать чинному законодавству України. Замість того, щоб сприяти популяризації української народної пісні, у нас хочуть її відібрати…
Зізнаємося, що нам вкрай неприємно було порушувати цю тему, адже честі винним у конфлікті вона не додає. Не хочеться виносити сміття з рідної хати, проте як діяти, коли влада не може захистити творчу людину від нахабного охоронця? Нанівець зводяться заходи з промоції, коли відпочивальник наживо бачить, як насправді ставляться до культури та як плекають національну самосвідомість на нашому курорті. Небажання бачити на своїй території яскравого представника української нації показує справжнє нутро власника території. Неспроможність міської влади показати, хто ж господар у місті, вкотре доводить, що в цьому плані потрібно щось радикально змінювати. Здається, невеличка конфліктна ситуація (щоб вона лише не переросла у скандал) відобразила цілий клубок прихованих проблем, які варто обговорити і почати розв’язувати.
А дух української пісні, який намагалися приборкати різні зайди та окупанти, повинен надихати й кріпити український народ. В тому числі й у нашому Трускавці – щоб було без обмежень: “там можна, а там не можна, бо це приватна територія”. І стати на її захист повинен кожен свідомий українець – таких людей має бути більшість в нашому місті-курорті.
Степан Гнатків
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень