Довідка
Орів — село в Сколівському районі Львівської області. Населення становить 1724 осіб. Орган місцевого самоврядування — Орівська сільська рада. Орівській сільській раді підпорядковане с. Зимівки.
Орів розташований в історико-етнографічному регіоні Бойківщини. Село лежить у Стинаво-орівській річковій долині та має протяжність із заходу на схід майже 14 км, а з півночі на південь — 6 км. Це село є найдовшим та найбільшим за площею селом Львівської області (до 1967 року площа села була більшою за площу м. Львів), але сільські будиночки досить розкидані по мальовничих і чарівних місцях Орова.
Орів, будучи найближчим гірським селом Трускавця та маючи джерела мінеральної води типу «Нафтуся», на початку XX ст. займав важливе місце у планах з розвитку Трускавця як курорту. Зокрема передбачалася побудова декількох вілл на «Цюхові», згідно з концепцією «про мережу невеликих курортів» Р. Фелінського, та будівництво підвісної канатної дороги з Трускавця на Цюхів Діл.
Чи знали Ви, що на Орові свого часу існувала школа дельтапланеризму? За 8 км на південний схід від Трускавця на Орівському хребті (Ділу) між вершинами гір Белеїв та Княжа з ініціативи Дрогобицького відділу школи планеризму L.О.Р.Р. восени 1934 р. було відкрито школу дельтапланеризму, а влітку 1935 р. відкрилися перші чотириденні курси. Орівський Діл вважається кращим дельтапланерним майданчиком Галичини, тому що завдяки своїм аеродинамічним властивостям придатний для польотів при усіх напрямках вітру, а також по тривалості польотів. Летовище чудово підходило для тренувань планеризму в категоріях А, В, С. Пуск дельтапланів здійснювався з вершини гори Белеїв, де й знаходився кемпінг. Відвідувачам пропонувалося харчування. Мало кому сьогодні відомо, що поїзд Львів-Трускавець почав курсувати на початку ХХ століття не завдяки курорту Трускавець, а завдяки дельтапланерній школі в Орові на Орівському Ділу.
Свіжий, як ковток гірського повітря
Дивовижний, недосліджений, цікавий, свіжий, як ковток гірського повітря Орів. Від Цюхова до іншого краю села понад 14 кілометрів, десятки мостів та маленьких пішохідних мостиків. Тут практично немає вулиць. Тобто, вони є, але їх немає в класичному розумінні, тому що хата під верхом, у низині, за містком, під лісом, в нижній частині села чи на кінці верхньої частини тут звучить для місцевих зрозуміліше, аніж класичні назви. Вересневі всипані яблуками сади, густі кущі жоржин, намиста з вуликів майже коло кожної хати і милі окові гірські краєвиди… Усе це тепер наша нова Трускавецька громада!
Звісно, разом з цим розмаїттям трускавчани отримали кільканадцять кілометрів бездоріжжя, амбулаторію, що потребує капіталовкладень і дві школи, одна з яких не діюча. І це ще не увесь крам, який треба реконструювати, розвивати, залучати кошти для розвитку. Але десь на підсвідомому рівні усе одно тішишся, адже треба бути геть сліпим, щоб не бачити, який скарб у нас, трускавчан, під боком. Чи то ми у нього))) Отже, наша розповідь про село Орів, його будні, мрії та реальні перспективи.
Розпочинаємо з Цюхова
Тривала мандрівка Оровом розпочалася з найвищої точки села – урочища Цюхів. Саме там можна оцінити краєвиди цієї місцини сповна, адже перед очима як на долоні – усі чотири міста конгломерату: Борислав, Трускавець, Стебник та Дрогобич. Дивишся і дух перехоплює. Найприємніше милуватися краєвидом з місцевого гірського готелю «Карпатські полонини», про існування якого я знала раніше, а от локація та атракції, що доступні на його території, стали приємним бонусом.
О так, товчешся крутими схилами до готелю і думаєш, що за глухі та дикі тут місцини. Але на місці роззирнувся – благодать: підйомники взимку, коні, гончарня, кузня, ресторан, більярдна, велосипеди та чани цілорічно. І тиша. Така ніби й немає поруч нікого. Якщо спуститись пару кроків униз, побачиш невеличке озерце, а там, якби не ялинки, здавалося б, що воно висить у повітрі над схилом. Сидіти б от тут цілу вічність. Але треба бігти – попереду більше десяти кілометрів нових знайомств, краєвидів та вражень.
Люди
Усе своє життя серед лісу та дерев провів Богдан Юркович Кушнір – перший, хто гостинно приймав мене того дня в орівській громаді. Розговорилися з ним та його дружиною Катериною про життя-буття гірське. Воно виявилося не менш цікавим та наповненим змістом, ніж наше, міське. Знаєте, можливо навіть більше, ніж наше, адже перед собою за увесь час розмови я бачила направду щасливу людину. Розповів мені Богдан Юркович про свою юність, як мріяв вивчитися на аграрія у Львівському сільськогосподарському інституті, але не вдалося, і тому пов’язав свою долю з тотожною професією, закінчивши технікум, а згодом лісотехнічний інститут.
У лісівники подався у 22 роки. Виявилося – на все життя прикипів до лісу. Про те, що довелося зустріти на своєму шляху різних людей, і серед них найбільше запам’ятався професор Михайло Паук, що приїхав до села з метою впровадження та розвитку програми з підвищення продуктивності сінокосів багаторічними травами на базі місцевого лісництва. Співпраця з цією людиною відіграла важливу роль у житті, адже саме з подачі науковця захопився пан Богдан лікарськими травами. Найцікавіше, що це захоплення триває до нині, а захоплені улюбленою справою можуть говорити про неї годинами. Про те, що лікарські чаї – унікальний карпатський продукт, що мав би користуватися попитом, а на ділі – нікому не потрібний натуральний та якісний продукт. Про те, що зацікавити інвестора розвивати такий бізнес через низьку окупність та малий ринок збуту, на якому господарює низькопробний хімізований напій замість чаю, практично нереально. Ну і звісно, мова йшла про самі чаї, їх рецептуру, лікувальну дію та вплив на імунітет.
Я б могла написати трактат чи випустити брошуру, опираючись на почуте, однак окрім унікальних знань про трави та їх властивості, пан Богдан є свідком новітньої історії свого краю, знає не з чуток як розбудовувалися та занепадали тут радгоспи та колгоспи, як за часів совєтів проводилася адаптація до помірного гірського клімату чужоземних рослин та багато іншого. Серед іншого розповів, як завезли до їхнього лісгоспу хвойну рослину з далекої Канади – дугласію. Приріст цієї рослини давав великі сподівання на промислове використання насаджень цієї деревини. Однак з часом стало зрозумілим, що експеримент не вдався і що краще за усі дерева у нашій місцині росте бук та ялина біла.
Розмову про ліси та рослини ми запивали духмяним чаєм з чебрецю та ароматним карпатським медом.
Кажуть, у горах мед – найкращий, концентрованіший, має кращі цілющі властивості, ніж меди, викачані на рівнинах з посівів соняшнику та ріпаку. Важко не погодитися, адже різнотрав’я та відмінні екологічні умови – гарна запорука меду найвищого ґатунку. А тут в Орові – що не двір, то пасіка. Вулики, як ті намистини на дівчині, оточують затишні дерев’яні хатини. Чи багато вкачав меду тут ніхто правди не скаже. Видно – традиція. Але у кожного ґазди свої практично невичерпні запаси жовтого карпатського золота.
Завітали до ще однієї родини подружжя Михайла та Ольги Сухромендів. Гостювали у медовому будиночку, де і поспати, і поласувати медом можна. За дегустацією меду та смаколиків розговорилися про життя-буття: вибори, людей, що не зневірилися та не повиїжджали по заробітках, сільську молодь та дітей, для яких вже стало замало діючого садочка і на майбутнє треба подбати про додаткову групу.
Ольга Василівна Сухроменда, колишня директорка сільської школи, вчителька української мови, розповіла про відомих земляків, разом читали їх поезії. Зайшла розмова і про одного з онуків подружжя Сухромендів – Михайла, місцевого туризмознавця. Маршрути, розроблені Михайлом, мають безліч цікавих локацій, продуманих до дрібниць і невдовзі ними матимуть можливість скористатися чимало гостей об’єднаної громади та міста-курорту. Вже завтра вони стануть часткою тієї великої промоційної роботи, яка обов’язково проводитиметься у громаді. Незчулися, як вже настав час рушати далі.
Майбутнє
За кілька хвилин минули мости та місточки, вийшовши майже до центру села. Тут розкинувся ще один досить відомий відпочинковий комплекс «Монастік». Одне з тих підприємств, яке свого часу дало роботу місцевим, а сплачені ними податки та туристичний збір стали доброю підтримкою для невеликого сільського бюджету. За роки база встигла розбудуватися. Нині тут є можливість одночасно розмістити понад 60 осіб. На території є зарибнені озера, басейни, чани, власна коптильня та ресторан. Та й людно тут. Біля бази гордість та додаткова приманка для гостей – місцева орівська «Нафтуся», вода, що тхне сірководнем, з тих нафтусеподібних вод, які автоматично наділяють цілющими властивостями. Як кажуть, най буде. Однією «Нафтусею» в громаді буде більше.
Далі заглядаю на територію недобудованого екоготелю. Цікава місцина, оточена лісом. Будиночки загальні та окремо стоячі. Мені пояснили, що за задумкою власника тут буде база відпочинку для гостей, що подорожують з тваринами. Тож біля кожної хатинки вже побудовані лапомийки, а на території запланований тренувальний майданчик для собак. Хороша ідея. Я теж колись про таке мріяла. З грубшого – ще один платник податків, роботодавець та цікавий інвестиційний проект. Чом би й ні?
Далі – центральна частина села, такий собі розкиданий у просторі мікрорайон з адмінбудівлями, школою, амбулаторією, народним домом та пам’ятником Тарасові Шевченку, що визирає з квітів на пагорбі за рікою. Тільки такі речі загалом і свідчать про адміністративний центр Орова. Якщо чесно, то навіть складно уявити тут якісь зміни, як вони вплинуть на село: на краще чи зітруть його автентичність на порох?
Тут ми зустрічаємося з очільницею Орова, Тетяною Сухромендою. Спочатку розмовляємо біля сільради, а згодом у бабусиній хатині, серед рушників, старих фотографій та вишивок, що ними уквітчано цілу оселю. Очі розбігаються від барв та кольорів. Та тут було роботи на роки й десятиліття! Бабуся теж поруч, щаслива від компліментів, дослухається до розмови онуки та журналістки. А ми правимо своє – про каденцію, що минає. Про те, що найскладнішою вона була для пані Тетяни цьогоріч, коли село буквально розривали на шматки через вибір ОТГ, до якої мали пристати орівчани.
– Ох і сварилися усі тоді, приїжджали делегації з Трускавця на збори громади, агітували проти приєднання до Трускавецької ОТГ, людей пересварили, казали, що наш вибір тільки Грабівці. Тепер, дивись, як змінили думку, – зауважує пані Тетяна. – Косять, фарбують, агітують за громаду, так ніби не робили тут ґвалту проти об’єднання. Та хай би собі косили та малювали, з того громаді тільки користь. Але є речі, які виглядають з їх сторони геть підло, бо пишуть про те, чого не робили, або про зроблене, але не ними. Ну от як так можна?! – обурюється пані Тетяна, – чи ж думають, що ми тут геть сліпі, дурні та забудькуваті?
Коли стихли передвиборчі емоції розпитую, як працюється зараз і дивуюся, що телефон сільської очільниці не змовкає навіть у вихідні надвечір. Та вона випереджає моє питання. Каже, що зараз ажіотаж з приватизацією землі:
– Якщо свої паї селяни вже більш-менш розподілили та оформили, то територію під будинками та землі ОСГ приватизовувати не поспішали, бо то недешево, хоч я просила і попереджала, що це обов’язково потрібно зробити. Але як пішла мова про створення ОТГ, усі немов подуріли. І гроші знайшлися, і час, і бажання. Особливо бажання, адже тут агітатори добряче «попрацювали»: кожному до вух заклали, що як прийдуть трускавецькі – землю відберуть.
Переконувати чи стримувати селян ніхто не став, адже приватизовують своє, хто ж їм боронитиме? Хіба аби не так, що усі на раз, бо видно ті агітатори добре людей залякали, що змусили до такого клопоту. Словом, мешканці Орова до об’єднання практично готові, залишилося обрати нових представників громади у раді. Нові депутати у раді у свою чергу оберуть старосту…
Але життя тут навряд чи зміниться одразу після виборів чи одразу після об’єднання. Воно, як і ті численні потічки, ще довго буде текти у звичному для них руслі. А що буде потім на цих мальовничих пагорбах, поживемо-побачимо. Нехай все буде так, як вони намріяли.
Галина Носова
P.S. Велика подяка за змістовну екскурсію та допомогу у написанні матеріалу Ростиславові та Михайлові Сухромендам, родині та друзям. Нехай завжди щастить цим теплим людям!
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень