Той, хто володіє інформацією, документами, архівами, вважає, що на його боці правда – бо так сказано в хроніці, літописі, зафіксовано на письмі. Стороні, яка не володіє документами, завжди залишається приставати на достовірність правди першої. Заперечувати факти не має сенсу, спростовувати їх також ніби й нічим. Залишається єдине – покликуватися на народну пам’ять: переказ, легенду. Не забуваймо, що перша сторона а противагу другій теж створює і використовує власні міфи.
За часів польського поневолення
В центрі міста Дрогобича красується польський костел Св. Бартоломея – найгарніша сакральна середньовічна споруда України, зведена в готичному стилі. Польські джерела детально зафіксували всю її історію. Але все по порядку.
Після того як галицьке королівство потрапило в залежність до Польщі польські пани поневолення української землі почали з насадження костелів, перетворюючи кращі українські святині у свої. У 1340 році вони забрали під костел найдавнішу у місті Дрогобичі церкву Пресвятої Діви Марії. Невідомий автор у своєму «Путівнику по Дрогобичі і його околицях» (1879-1880 рр.) так уточнює цю вікопомну для українців подію. Король Казимир Великий віддав саським (саксонським) і польським осадникам руську церкву Діви Марії, яка стояла тут де зараз пам’ятник Св. Флоріану. Зараз цього пам’ятника не має, більшовики-атеїсти його зруйнували. Це місце ідентифікується рогом вул. Жупної і Ягеллонської(тепер Данила Галицького).
Інший польський король Ягайло своїм указом від 16 грудня 1392 року ухвалив будівництво нового костелу – якраз того, що стоїть зараз у центрі міста і про який йтиме мова. Той же невідомий автор у своєму «Путівнику» так описує цю подію: «Ягайло на місці замку заложив костел і вивінував його селом Добрівлянами». Водночас він стверджує, що «при закладенні фундаменту знайдено слов’янського божка». Отож, йде мова про два різні костели, які розташовані дуже близько один від одного, один поглинув «руську церкву» – інший «руський замок». Першим фундатором останнього став король Ягайло, тому й вулиця, на якій він зводився, носила назву Ягеллонська.
Тим часом, що нам про костел говорить українська пам’ять? Серед міщан Дрогобича про нього збереглося чимало легенд та переказів, які вносять своєрідні доповнення та навіть деякі корективи у фактах. Так зокрема дізнаємося, що в давнину на тому місці, де зараз костел – стояло поганське капище, потім замок, у підвалини якого було вмуровано золотий ланцюг.
Також, що при будівництві у розчин добавлялися яйця (щоб був міцнішим), які у вигляді повинності збиралися із тутешнього люду, безперечно не з латинників, яких тоді було як «кіт наплакав». Що ніби при будівництв/ костелу було знайдено розбитого божка (ідола), що така знахідка викликала страх у місцевої людності, в той час якраз лютувала якась хвороба і це розцінювалося, що це старі боги за таке святотатство їх карають. Тому було вирішено його останки (голову, руку, ступню) вмурувати в стіні костелу під дахом. Інший переказ стверджує, що в давнину жили великани і що цей триптих – такий собі зразок вигляду тих людей. Також дізнаємося, що при будівництві будівельникам платили хлібинами, вартість якої рівнялася тодішній найменшій грошовій одиниці. В одній із стін якраз бачимо таку спеціально вмуровану кам’яну хлібину. Отож ми маємо середньовічний пам’ятник хлібу!
Найважливіше те, що серед дрогобичан побутує легенда, що під костел було використано не «замок», а українську церкву, яку латинники відібрали. В старих польських документах про це нічого не сказано. А якщо й говориться, то йде мова про храм поряд перетину вулиць Жупної і Данила Галицького, чи на вул. Тарнавського. А хіба такі документи могли бути, щоб підтвердити розбійницький характер завойовників?
Більше запитань, ніж відповідей
Але давайте спробуємо відштовхнутися від інших речей. Логічно напрошується висновок, що на місці або поряд капища було зведено все ж таки християнський храм, а так як він був мурованою спорудою, то водночас використовувався як оборонна твердиня (замок). Яку назву він міг мати? Із старих польськомовних документів дізнаємося, що найбільший та найдавніший ярмарок у Дрогобичі відбувався на руського Варфоломія. А вони, як правило, відбувалися на храмові свята. Якщо врахувати, що така традиція торгів доволі давня та стійка, бо народ до них привик, то можемо припустити, що саме таку він й носив назву. А дрогобицький костел чомусь й носить назву Св. Бартоломея, тобто по-українськи (руськи) Варфоломія. Щось тут негаразд із польськими письмовими джерелами. Напрошується більше запитань, ніж відповідей. Не забуваймо, що у дрогобицькому костелі на Св. Покрови (руське свято) впродовж віків, аж до його закриття атеїстами в 1947 році, традиційно відправлялася українська служба Божа. Чому? На якому праві? Якраз і тому, що в костелі зберігалася чудотворна «руська» старовинна ікона Матері Божої (Пречистої Діви Марії). Знаходилася вона в ньому майже до 1980-х років і зникла. Звідки там вона взялася? На якому праві зберігалася? Польські хроністи зафіксували, що у 1603 році брати Рамульти (власники дібр у с. Снятинці), ктитори даного храму, біля нього вчинили бійку внаслідок якої було поранено два «руські попи», а «раневицького попа» Федора було вбито. Що це за така бійка, жертвами якої стали «руські попи?». Що там робив раневицький піп Федор? По всій ймовірності це сталося «на відпуст» (храмове свято Покрови). Користуючись старим предковічним правом прибуло як кожного року в цей день руське населення Дрогобича, сусідніх сіл і священослужителі. Тим часом, пани Рамульти, користуючись пансько-шляхетською вседозволеністю і безкарністю, хотіли перешкодити цій традиції, вбити руську пам’ять про цей (колись їхній) храм, та забути про свою ікону. Народний переказ доносить, що ця ікона якраз із того храму, який був тут до костелу.
Що з’ясували львівські археологи?
Правда, обстеження храму львівським археологом Могитичем, проведені в 1980-1988 рр., підтвердили народні перекази та скупі деякі польські документи. Виявилося, що колишній замок «руського воєводи», за нашою версією храм Св. Варфоломія, увійшов складовою частиною у вівтар костелу. Виявляється, ми в Дрогобичі маємо унікальну пам’ятку княжого періоду, розміри цегли, швів, склад розчину якої відповідають будівельним спорудам початку XII століття. Та найважливіше – все ж таки існують джерела, хоч і не такі давні, які підтверджують нашу думку. Ось, що пише кровний дрогобичанин Петро Кочиндик у львівській газеті «Слово» ч.76 за 1861 рік на стор. 387 задовго до цитованого «Путівника»: «Багато років триває утиснення русинів, котрим і церков на замку Покрови Пресвятої Богородиці, отнято, і на костел обернено, в котрім образ із пам’ятой церкви Покрови Пресвятої Богородиці до днесь у великому олтарі знаходиться». Петрові Кочиндику можна довіряти, це була високоосвічена людина, працював учителем у м. Стебнику та дописував до тодішніх руських газет. Рідний брат його батька (стрик) Дмитро Кочиндик був священником у Дрогобичі і мав доступ до документів, в тому числі й таких, невигідній польській стороні.
Отож, ми маємо два костели, долі яких подібні, бо в різний час поглинули українські святині. Один із них вже давно неіснуючий, про місцезнаходження якого, як і руської церкви, нагадував тільки пам’ятник Св. Флоріану із криницею, яка була єдиною, з якої міщани черпали чисту воду (в інших вона була солоною). За згаданими вже «Путівником» і твердженням Петра Кочиндика виходить, що обидва храми мали назву Св. Покрови і знаходилися «на замку». Якщо припустити, що йдеться про один і той самий храм, зокрема вже неіснуючий, з якого свого часу ікона Покрови була перенесена у більший, збудований королем Ягайлом, проте стара традиція через цю ікону серед українців продовжувала берегти стару назву. То де ж тоді був храм Св. Варфоломія?
«Байка, тай годі!»
Можливо, ще у руські часи у «замку» була така собі князівська домова церква. Якби там не було, а костел Св. Бартоломея (Варфоломія) є водночас й українською архітектурною пам’яткою, бо його вівтарна частина – найстаріша за віком і за значимістю найголовніша, бо її увібрав храм Св. Варфоломія, який водночас слугував й замком. Мабуть нашому твердженню зрадіють не всі, а злочинці-яничари, вороги-супутники, які крок у крок супроводжують нас протягом усієї історії, тривожно мовчатимуть, бо в давнину одні холоднокровне відбирали святині, вводили нас у безпам’ятство, а інші вже після 1944 року взагалі намагалися все знищити, розкрасти святощі, а чудотворний образ, за який стільки було вистраждано -зник, якби його й не було. Хтось скаже: «Байка, тай годі!».
Народна пам’ять – жива субстанція, вона матеріалізується то пам’яткою (храмом-святинею), то святощами, які в ньому знаходяться, то писаннями. А зберігати її – це вже як хто здатен, і як хто зможе.
Петро Сов’як, газета “Вільне слово”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень