Приватні підприємці, не сподіваючись на підтримку держави, захищають свої права самостійно. Одним з таких небайдужих людей є дрогобичанин Сергій Алимов. Він очолює Спілку підприємців Дрогобиччини, обраний головою страйкового комітету, а ще є членом Ради підприємців при Верховній Раді України.
“Поступово я визрів до того, що треба захищати не лише себе, а й інших”
– Пане Сергію, Ви часто буваєте в Києві. Чим це викликано?
– Не так уже й часто. Мене щодня бачать у Дрогобичі. З пів-шостої ранку до дев’ятої вечора я на роботі. В Києві буваю раз на місяць, а то й двічі на три місяці – як виникне в цьому потреба. Рух підприємців само-організований, але потрібна координація дій. Я координатор по за-хідному регіону від руху “Вперед”. Крім того, я член робочої групи Ради підприємців по боротьбі з корупцією і злочинністю.
– Що це таке – рух “Вперед”? У Дрогобичі про нього мало що знають.
– Рух “Вперед” – це акція, а не партія чи громадська організація. Це логічне продовження Податкового Майдану. Майдан був стихійним, люди залишилися незадоволеними, виникла потреба в подальших діях.
– Чому Ви вирішили всім цим зайнятися? У Вас є свій бізнес. А тут Ви ще не лише за себе, а й за інших людей воюєте? Вам що, більше всіх треба?
– Все починається з малого. Спочатку мені треба було захистити свої права. Але я побачив, що й інші люди захищають свої права. Ми організувалися – люди, які торгують у Дрогобичі овочами й фруктами з машин. Так само організувалися підприємці в Бориславі, Стебнику, Стрию, інших містах. Підприємці організувались по всій Україні. Чому це було потрібно особисто мені? Бо в мене відбирали робоче місце, у мене відбирали моє майбутнє. Я працював за кордоном понад шість років, заробив гроші, привіз їх сюди, відкрив власний бізнес. А влада каже, що буквально завтра я його маю закрити. Я з цим не погодився, інші теж. А вже поступово я визрів до того, що треба захищати не лише себе, а й інших. Мабуть, тому, що маю дві вищі освіти (Сміється).
– Які саме?
– Закінчив з відзнакою вище військово-політичне училище і фінансово-економічний інститут у Харкові.
– Чому в армії не залишились?
– Я служив у армії в буремні дев’яності роки. Ми з дружиною жили на дев’яти квадратних метрах. Народилася дитина. Затримували зарплату на півроку. А була вона двадцять доларів. За одну поїздку на ніч у Москву можна було заробити сорок доларів. Батьки допомагати не могли. В армії на квартирну чергу не ставили. Але найголовнішим для мене були навіть не ці соціальні умови. Армія в незалежній Україні займалася не тим, чим мала би займатись, а саме бойовою підготовкою. Її просто не було. Солдат на посту був з автоматом, але без патронів. Хто розуміється на цьому, скаже, що це ідіотизм.
“Люди вже ніколи нікого не будуть просити, а будуть вимагати”
– Давайте повернемося до наших днів. Чим Вас не влаштував Податковий Майдан і Податковий кодекс, прийнятий Верховною Радою України?
– Якщо дуже коротко, то виглядає наступним чином. Є три запитання, на які я просив дати відповідь особисто Азарова. Перше. Чи податковий кодекс справедливий. Друге. Чи спонукає він до сплати податків? Тобто: заплати – і спи спокійно. Третє. Чи ставить він у рівні умови малий, середній і великий бізнес?
– Відповідь на всі запитання однозначна: ні.
– Абсолютно вірно. Ці самі запитання я ставив Чечетову у Верховній Раді. А він мені: ми виведемо вас із “тіні”, ми нарахуємо вам податки, і ви заплатите по повній програмі. Інші можновладці говорять дуже просто: нам не потрібні незалежні люди, в яких є гроші, які мають свою думку, можуть її відстояти і здатні само-організуватися. Адже ми самі організували Податковий Майдан, за власні кошти. Ось, власне, ці три запитання. Чому люди так ставляться до цього всього? Тому що з цим Податковим кодексом нам просто залізли до кишені. Півроку дії цього документа показали, що нас просто доять, з людей ви-моктують кошти – у вигляді платіжних доручень, комунальних послуг, зростання тарифів, цін на продукти, перевезення в транспорті й таке інше. Ось ви берете в мене інтерв’ю на продуктовому складі, я можу вам сказати, звідки й які ціни беруться і як вони робляться.
– У Дрогобичі, мабуть, така ж ситуація, як в цілому по всій Україні. Але що конкретно Вас, приватного підприємця, не влаштовує саме в Дрогобичі?
– Нас не влаштовують дії влади ще з 2007 року. До влади, на мою думку, мали би прийти найкращі менеджери, які повинні створити умови для працівників і отримати зиск. А все, що стосується нинішньої влади, – це з точністю до навпаки. Нас ставлять у рамки. Заганяють у стійло, доять, як худобу, підвищують ціни на все можливе і неможливе. Чомусь вони думають, що люди мають мовчати. Але люди тепер будуть уже не просто в опозиції, вони вже ніколи нікого не будуть просити, а будуть вимагати. Згідно п’ятої статті Конституції України, єдиним джерелом і повним носієм влади в Україні є народ. А влада лише опосередкований представник народу. Якщо урядники не можуть упоратися зі своїми обов’язками, ми будемо брати владу в свої руки. Ми не просто критикуємо, ми хочемо діалогу з владою. Ми маємо свої наробітки, пропозиції, але нас не чують. Влада нас не чує. Влада не хоче мати діалог з нами.
– В чому полягає суть цих пропозицій?
– Ситуація виглядає наступним чином. Ми переходимо від оборони до нападу. Тобто ми вже не чекаємо, який черговий закон прийме влада. Не кажемо їй: тут, будь ласка, виправте. В такому разі ми стаємо співучасниками влади. Нас це не цікавить, ми це вже проходили. Нас не чують і не хочуть чути. В них зовсім інші цілі. Тому ми розробляємо альтернативні законопроекти, які стосуються підприємницької діяльності. Крім того, всі законопроекти мають бути взаємопов’язані між собою. Наприклад, ми зрозуміли, що закон про підприємців напряму пов’язаний з пенсійним законодавством, а пенсійне законодавство – зі страховим, страхове – з кримінальним. До речі, й досі залишається кримінальна відповідальність за підприємницьку діяльність. То про що далі можна говорити? Це ж абсурд!
“Влада боїться не революції, а боїться жити по закону”
– А що в Дрогобичі, на Вашу думку, можна змінити?
– Насамперед нашу владу слід зробити відкритою. Коли був Податковий Майдан, новообраний мер прийшов і сказав, що ратуша належить народу, сюди може прийти будь-хто і в будь-який час. Але насправді вийшло, що нема жодної змоги потрапити ні на засідання виконкому, ні на особистий прийом до міського голови, навіть на сесію до депутатів, яких ми самі ж обирали. Всі запити практично замикаються на рівні першого заступника міського голови Олександра Коростельова. Але все це нас зараз не настільки хвилює, як могло бути раніше. Ми знаємо свій шлях, яким ідемо. Ми вимагаємо звіти за пророблену роботу, не на словах, а на папері. Воюємо з Пенсійним фондом, виконавчою службою. Наша основна мета – побудувати громадянське суспільство, в якому буде верховенство права, верховенство закону. Влада спить і бачить країну дрібних злодіїв, які не платять податків, внесків до Пенсійного фонду. Владі легше закрити нам рота, притиснути, перевірити. Тому саме в Дрогобичі народилась ідея самозахисту підприємців. Вона набирає ознак всеукраїнського руху. Ми тісно співпрацюємо з іншими верствами населення, бо вважаємо, що наша робота пов’язана з пенсіонерами, бюджетниками. Тому зараз сказати, що ми розв’язали власні проблеми, не можемо. Треба розв’язувати проблеми всіх. Все взаємопов’язано.
– На чому важливому, про що я Вас не запитав, Ви би хотіли зробити акцент?
– За якийсь місяць уже настане осінь. Плануються великі масштабні акції. Ми запропонуємо альтернативний шлях розвитку. Сьогодні склалася ситуація, протилежна до тієї, яка було 150 років тому. Тоді, 1861-го, цар відмінив кріпосне право. Зараз новий цар робить усе, аби закріпачити людей. Але люди постануть проти цього, і це факт. Крім того, Україна в економічному плані рухається назад, до 90-х років. Малого і середнього бізнесу не існує, купівельної спроможності нема, інфляція росте, хоча влада показує зовсім інші тенденції й цифри. Влада доїтиме нас доти, доки бензин коштуватиме, скажімо, 15 гривень за літру. Ось тоді вони скажуть: грошей нема, треба щось робити для людей.
– Знову повертаю Вас до Дрогобича…
– А що Дрогобич? У Дрогобичі те ж саме. Дуже прикро, що міський голова не бере участі в нашому житті, бодай не веде листування з центральною владою щодо наших проблем. Нема реакції на громадську експертизу грошово-експертної оцінки землі, нема реакції на віче, нема реакції на виступи підприємців…
– Міський голова говорить про реконструкцію ринку.
– Та все дуже просто! Щоби владі зробити реконструкцію, потрібен інвестор, а інвестор у державні підприємства гроші не вкладає. Тому кажуть: скидайтеся! Ви зробіть, а ми вам потім надамо в оренду. Але тут виникають певні нюанси. Ось, наприклад, кіоск. Умовно кажучи, він коштує 5 тисяч гривень, а підприємець купує його за 5 тисяч доларів! Відчуваєте різницю? Проти цього люди постануть, і ніколи більше такого не буде!
– Але Ви, люди, які входять до громадської організації, теж вкладаєте гроші у ринок?
– Так, але ми отримуємо акти виконаних робіт, акти закупівлі матеріалів. У влади такі номери вже більше не пройдуть. Треба робити так, як у Трускавці чи в інших містах. Не має влада грошей – створюється колективне підприємство, люди вкладають свої кошти і співпрацюють з владою. Якщо наш ринок збитковий, то гроші губляться десь від адміністрації до ратуші. А це всього двісті метрів, і це вже не наші проблеми. Повірте, на ринку нема жодної людини, яка би не заплатила щодня за те, що тут стоїть. Навіть бабця, яка продає яблука чи груші, платить.
– А як Ви ставитеся до “бізнесу”, яким на ринку займається міліція?
– Я хотів саме про це сказати. Це моє побажання меру: нехай міліція перестане заробляти на ринку, а займеться, власне, тим, що записано в законі про міліцію. А там записано, що треба охороняти правопорядок, запобігати злочинам і розкривати їх. А у нас міліція стала бізнес-структурою, де є самозайняті підприємці. Є малі підприємці -офіцери. Є середній бізнес, який на машинах їздить. Вони живуть по тих самих законах і хочуть, щоби ми їх боялися. Такого вже ніколи не буде. Люди вже стали з колін. Скоро вони будуть боятися нас, а не ми їх.
– Що Вам підказує інтуїція: події будуть розвиватися мирним шляхом чи все-таки народ доведуть до того, що знову буде революція – цього разу кривава?
– Хочу сказати, що якраз рада підприємців, координатори і організатори підприємницького руху стоять на одному: всі зміни мають відбуватися на законних підставах. Революція – хибний шлях, шлях у собі. Революція веде в тупик. Люди, які приходять після революції, знову нічого не можуть зробити, і їх знімають. Влада, яка прийде шляхом революції, буде нелегітимною. І попередня влада була нелегітимною. Чим вона закінчила, ми знаємо. Але хочу сказати, що влада не боїться революцій. Вона не боїться вил, сокири. Вона боїться жити по закону. Це для неї Страх Божий і Кара Небесна. Бо жити по законах – це коли нема корупції, нема хабарів. Це треба зробити вибір: або влада, або бізнес. Це треба закрити офшори. Ось цього вони бояться. Коли ми кажемо, що треба жити по законах, їх теліпає. Вони би хотіли бачити нас із вилами та сокирами, але ми не дамо їм такої радості. Ми робимо все, щоб люди залишалися в нашій державі. Ось моя дитина хоче виїжджати із України, але я зроблю все, щоби вона тут залишилась. Закон має бути один для всіх. І виконуватися всіма. А виконання закону – це стоп корупції, стоп хабарництву, стоп цензурі!
Анатолій Власюк, часопис “Тустань”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень