Днями українці відзначали “помаранчеву” дату – сьому річницю подій, які круто мали змінити життя простих людей. На краще, зрозуміло. Позаяк Помаранчева революція бажаного результату для простих громадян нашої держави не принесла, то й святом річницю подій на Майдані вважає мізерна кількість українців. Відзначити дату до столиці цьогоріч їхали хіба вже ті, для кого “помаранчева” революція стала символом і має якесь магічне значення.
Разом нас багато
Події семирічної давнини звели на трон нових лідерів. Крім “царів” нова керівна формація держави обросла новими “князями” й “боярами”. На очах у простого народу “двір” нового правителя багатів, а простий люд ставав щораз більшими злиднями. Українців заколисували обіцянками про курс на “європейський вектор”, перспективу життя, де понад усе є “демократичні цінності”, іншими байками. Але обіцяного не сталося, люди на яву бачили зовсім інше – багаті ще більше багатіли, а бідні ледве зводили кінці з кінцями. Зовсім дивно поводився й “цар”: злочинці у тюрмах не сиділи, як було обіцяно, їх, натомість, нагороджували орденами й медалями, робили “героями” України.
Наступні вибори до найвищого законодавчого органу нашої держави мали уже нових фаворитів, лозунги були уже також іншими. Українців закликали об’єднатися бо “бандити знову рвуться до влади”. Новим силам не дали розгорнутися, бо ті “розпорошували” нашу міць, побороти ворога обіцяли спільно – партійними блоками й мегаблоками. Але дива знову не сталося – життя простих людей яким було, таким і лишилося, багатіли лише ті, у кого були нафта й газ, фабрики й заводи, хто вмів іншим способом “крутитися”. Оточення “царя” нахабно зосередило в своїх руках важливі вузли життєдіяльності країни й розбрелося по інших блоках, амбітніші з них створили свої партії . Сам правитель зовсім втратив рейтинг, хоч для окремих збідованих українців він і далі залишався символом нації, виною невдач котрого бачили в його оточенні. Було очевидним: на наступних виборах президентом йому уже не бути.
Між “Ю” та “Я”
Президентські вибори 2010 року мали двох фаворитів – “біло-синього” Віктора Януковича та “помаранчеву” Юлю Тимошенко. Хоч окремі українці й далі вірили невдасі Вікторові Ющенку, а інші бачили главою нашої держави радикальнішого Олега Тягнибока, основну масу “свідомих українців” поволокли за “спасителькою нації” Юлею. Визнаючи для ока промахи й невдачі “леді Ю”, агітатори, котрі називали себе “національно-демократичними силами”, переконували, що треба голосувати за “менше зло”, бо інакше – крах Україні.
Але цього разу Україна більшістю голосів обрала Віктора Януковича, котрий ще якихось п’ять літ тому для значної кількості людей на тлі “помаранчевого” Віктора Ющенка був “страшилкою”. Не допомогли ані обіцянки про “світле майбутнє” з жінкою-президентом України у “спільному європейському домі”, ані лякання про “загибель нації” у разі обрання президентом “донецького” Віктора Януковича, ані переконання “ще раз повірити” тим, хто стояв на Майдані. Україна мала нового керівника – “біло-синього” вихідця з шахтарського Єнакієва.
Час збирати каміння
Чому так сталося, що навіть у Галичині велику кількість голосів на президентських виборах здобула людина, котра, начебто, “не вписувалася” в ідейні переконання “західняків” і не мала в своїй виборчій програмі чогось такого, чим могла би привабити жителів цього регіону? Однією із причин могла бути здатність українців до експериментів – наступний вибір робити на противагу попередньому. Доказом цього є хоча б вибори мерів у містах нашого регіону. Іншою причиною є, безумовно, розчарування в тих, кому так вірили й на кого покладалися. Тут аргументів є більше, аніж достатньо. Це і вихідці з оточення Ющенка, котрі захопили свої частки поділеного “короваю”, спеченого на “помаранчевому” весіллі , це і Юлині “лозинські”, котрі свою частку “короваю” – лісові угіддя й інші багатства – силою “успадкували” від народу, це і ті, хто вдовольнився крихтами, що впали з весільного столу – лідери міні– і мікропартій без самих партій, керівники нових проектів, що вписалися у нові державні та комерційні структури, інші пристосуванці, що знаходять собі місце під сонцем при будь-якій владі.
Але чи не найвагомішою причиною зміни у нашій державі її керівництва з неочікуваним для багатьох результатом було те, що українці починають самостійно мислити й тверезо аналізувати ситуацію. Назовні випливають щораз свіжі факти діяльності колишніх лідерів Майдану, не кажучи уже про “польових командирів”. Волосся дибом стає не стільки від фінансових афер, скільки від злочинів проти українців й людства загалом. Можна сперечатися, наприклад, існував “свинячий” грип насправді чи це була велика світова афера задля збагачення, але факт спекуляції навколо нього в Україні просто шокує. Тодішній керівник українського уряду Юлія Тимошенко просила у держави мільярд (!!!) гривень, начебто, для боротьби зі “свинячим” грипом. Верховна Рада України урізала непомірні апетити прем’єрки, але виділила, усе-таки, “для спасіння української нації” 600 тисяч – за ці кошти були куплені вакцини.
А тепер про наслідки діянь “меншого зла” у цій лише справі: з усіх вакцин, куплених за гроші злиденного українського народу, було використано лише близько десяти їх відсотків. Інші ж треба було утилізувати, а для цього ще пішли немалі кошти. Мало того, ті, хто мав нещастя рятуватися від “свинячого” грипу заморськими вакцинами від Юлії Тимошенко, за інформацією українських медиків, хворіли невідомими хворобами. Як твердять окремі авторитетні представники вітчизняної медицини, виготовлені за кордоном й завезені в Україну вакцини від так званого “свинячого” грипу є біологічною зброєю для знищення кількості населення на землі. Це є втіленням теорії “золотого мільярда”, за якою наша планета, нібито, є перенаселеною, тому треба зменшити кількість людей на планеті. Разом з тим, так звані “пташині”, “свинячі” та інші афери є проектами для збагачення окремих світових кіл та їх представників у країнах “третього сорту” під покровительством Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ). Аргументом для доказу є хоча б факт, що “пташині” й “свинячі” афери, чомусь, оминули Білорусію…
Українці, котрі здатні мислити не шаблонно, ділячи усіх лише на “своїх” та “ворогів”, починають усвідомлювати, що “райський куточок” з його “демократичними цінностями”, куди Україну заманюють у якості борошна для нового весільного “короваю”, є нічим іншим, як новим імперським утворенням, проти якого колишній Совєтський Союз – дитячий садочок. Бал там правлять уже не моральні цінності, як за всіх часів, навіть за совєтських, у нашій Неньці-Україні, шанують там не батька й матір та Господа Бога, а “його величність” євро. За “демократичні цінності” там мають пропаганду й навіть возвеличення збочених схильностей, звичними там є аборти й евтаназія, храми там порожні, їх приміщення продаються за безцінь.
На жаль, цей “привид бродить Європою”. На нещодавніх виборах у Польщі значну частину голосів здобула відверта антихристиянська сила, метою якої є, у разі абсолютної більшості у сеймі, зняти в державних приміщеннях усі хрести. В Україні також потрохи вводять елементи для “європеїзації” громадян. Наприкінці вересня, зокрема, у Верховній Раді більшістю депутатів був прийнятий законопроект за № 8507 «Про документи, що засвідчують особу і підтверджують громадянство України», який передбачає введення в Україні на вимогу Євросоюзу біометричних паспортів. Проти такої новації виступили правозахисники та більшість церков України, адже це є початком дистанційного контролю людиною. З точки зору Церкви біометричні паспорти є першим етапом чіпування людини, а в Одкровенні Івана Богослова воно є передбачене як одна з ознак останніх часів та приходу Антихриста.
Прийнятий 257-ма голосами народних обранців закон про фактичний початок чіпування в Україні ветував Віктор Янукович – “більше зло” для багатьох українців, тих, кого так ваблять європейські “демократичні цінності”. У разі прямування шляхом “меншого зла” Юлії Тимошенко чи подібних “провідників”, Україну, таки, втягнуть у “спільний європейський дім” з його масонськими проектами для знищення справжніх людських цінностей – спільною армією, єдиною штучною вірою, грошами, іншим…
Сумно аж за край
Нещодавно у Верховній Раді 238-ма голосами наших обранців скасовано квоти на українську музику в музичних програмах та зменшено на національний аудіовізуальний продукт – з 50-ти до 25 відсотків. Навколо цієї події розгорнувся шквал критики, обурень та емоцій під загальним контекстом – “наступ на українське”.
Справді, дивна ситуація склалася в Україні: народ, який склав понад 300 тисяч (!) пісень різного жанру, слухає зі своїх “брехунців” іншомовну “попсу” й дивиться по телевізору шоу за участю гастролерів з інших держав, що пропагують чуже, не наше. То яка ж причина такої ситуації? Невже лише одне бажання – знищити українську мову й нашу пісню?
Насправді, серед причин того, що коїться на медіа-ринку, є одна проста й банальна: музичний харч, як і будь-який інший, споживають ті, кому він смакує. Інша річ, яким чином у людини розвивається смак. А так само важливо, чи є в достатній кількості вишукана їжа, щоб людина не втратила апетиту й не посмакувала що-небудь, аби “напхатися”. Чи багато є, для прикладу, добрих українських пісень, складених, як не за останній рік, то хоча б за останні десять років? Чи знаєте таких можновладців, що за них “розпиналися” у час виборів наші “націонал-демократи”, котрі вклали гроші у розвиток українського медіа-простору, а не в інший прибутковий бізнес? І насамкінець: хіба не самі українці плюють на рідну мову й топчуть українську пісню? Для прикладу, у тому ж Трускавці, де, буцімто, керують “демократи”, представники яких тепер при владі, усіляко сприяють процвітанню в місті іншомовного продукту, натомість тричі намагалися прогнати бандуриста, що співав українських пісень в курортному парку.
Зрештою, так було завжди, і так буде: попит регулює пропозицією. Хто заважає українцям бойкотувати радіо– й телепередачі й не вмикати “зомбоскриньку”?
Василь Кирилич, газета “Франкова криниця Підгір’я”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень