Психотерапевти часом використовують у своїй практиці таку вправу: коли дуже погано на душі, слід подумки піднятися над своїм помешканням і подивитися на нього згори, потім – над своїм будинком, потім – над містом. І тоді можна побачити, що є люди, безліч людей, котрим набагато гірше, ніж тобі… А ще існує загальновідома істина, що людина здатна швидше, легше і конструктивніше вирішити власні проблеми, коли вона допомагає іншим.
Мабуть, такими міркуваннями послуговувались члени громадської організації «Небайдужі Дрогобичани» – Оксана Рудавська, Сергій Розора, Анна Лоб, Леся Козак, Святослав та Катерина Сурми, котрі спільно з львівською волонтерською групою «Відкриваємо серця», яку координує відома львівська майстриня-лялькарка Тетяна Фургало, нещодавно завітали до дитячо-юнацького інтернату для неповносправних дівчат у селі Буково, що на Старосамбірщині. Родини Розорів, Сурмів та Лоб взяли з собою своїх власних дітей, бо кращого уроку доброти для підлітків, ніж відвідини такого закладу, годі й уявити. Хоча й боялися, що діти психологічно не готові бачити чужу біду. Але отриманий досвід спростував ці побоювання. Діти, бачачи дорослих, залишалися природними у поводжені з вихованками інтернату, надавали їм підтримку, бавилися і малювали разом з ними. Важливим є те, що нашу ініціативу підтримав цілий ряд підприємців, які своїми матеріальними внесками уможливили цю поїздку. Це Василь Лепак, Олександр Захаров, Люсьєна Фідик. Завдяки підтримці наша група привезла з собою в Буково невеличкі подарунки – одяг, памперси, предмети особистої гігієни, олівці, фарби, розмальовки, солодощі. Але найважливіше, що потрібно мати при відвідинах такого закладу – мужнє серце. Саме так, адже діагнози, з якими перебувають тут дівчата, дуже незвичні і звучать як вирок: ДЦП, аутизм, дебілізм, олігофренія, шизофренія… У декого з волонтерів навіть сльози наверталися на очі.
В інтернаті перебуває близько 80-ти дівчат різного віку, приблизно половина з них – лежачі. Відкриттям для нас стало те, що для цих дітей звичайні прості речі (дотик, рука на плечі, звичайне спілкування, спільна праця) є великою розкішшю. Ми пробули там доволі довго – розмальовували, клеїли, спілкувалися, бавилися… Деякі дівчатка просилися на руки і, затамувавши подих, хилили голівку на плечі волонтерів. Дехто брав за руку і просив пройти прогулятися подвір’ям чи завітати до охайної каплички в будівлі інтернату, де відбувається таїнство їхнього спілкування з Богом.
Під кінець, коли вже треба було їхати, несподівано подумалось: у нас в житті щойно сталося щось дуже важливе – ми віддавали частинку себе, свого часу іншим, а в замін наповнилися теплотою багатьох сердець і великим бажанням обов’язково приїхати сюди ще раз. Ніби на підтвердження цього одна з дівчат попросилася мені на руки і притулилася своєю щокою до моєї…
Катерина Сурма, тижневик “Каменярі”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень